Незламний, гордий, вірний син України

Іван Багряний: охтирський етап життя та літературної творчости періоду Другої світової війни

Автор: Михайло Попільнюх

Іван Павлович Багряний (Лозов'ягін, Лозов'яга) (1906-1963) - один із найвидатніших і найяскравіших українських письменників XX століття зі світовим ім'ям, блискучий публіцист і журналіст, редактор, художник і громадсько-політичний діяч - уродженець міста Охтирка Сумської области. Постать письменника і національного діяча - приклад незламного борця за незалежність України, що залишив нам безцінну літературну спадщину неприкритої правди і болю, віри і любови до всього рідного.

Охтирський етап життя і літературно-мистецької творчости Івана Багряного, що припадає на період Другої світової війни, був нетривалим і неспокійним. Щойно звільнившись із в'язниці за постановою від 1 квітня 1940 року (архів УСБУ по Сумській області, № 8520, справа 68211, Л-8381) через відсутність складу злочину, І. Багряний мусив перебувати у Харкові безвиїзно. Але це його не втримувало. Невдовзі Івана можна було бачити у рідному місті. Хоч час з 2 квітня 1940 року і до липня 1943 року досліджений мало, все ж таки деякі колізії його життя і творчої літературно-мистецької діяльности відомі. І. Багряний, як художник, спочатку заробляв собі на хліб насущний малюванням портретів на замовлення друзів та знайомих, а в час окупації - навіть портрета німецького генерала. Малював пейзажі та натюрморти на продаж. А невдовзі обійняв аж дві оплачувані посади: художника-декоратора в Харківському другому робітничо-селянському театрі в Охтирці та керівника образотворчої студії, в якій навчав дітей малювання, а також керував домбровим оркестром. Чотирнадцятого жовтня 1941 року, на Покрову, в Охтирку ввійшли німці. Вони встановили свою владу. "Війна і прихід німців, - писав Багряний у "Біографічних даних", - застали мене хворим у місцевій лікарні". І далі: "При німцях на жодній посаді не служив. Працював як художник, виконуючи приватні замовлення. Вузька моя спеціальність у цій галузі - портретист і декоратор. Політично не активізувався. Одначе і як художник потрапляв під репресію…" Ось як те було. Якось викликали Івана Багряного до гестапо.

- Так то ви намалювали завісу в театрі?.. Оте сонце, що сходить, то - СРСР, а та чорна хмара, що насувається на нього, - фашизм?!

Багряний зметикував, що гестапо за таку роботу може розстріляти, тому сміливо сказав:

- Та що ви! Сонце - то Україна, а хмари - то з півночі, з Москви - більшовизм!

Тут ще на захист став генерал, портрет котрого намалював Іван Багряний. Гестапо відпустило його.

Коли Іван Павлович довідався, що в Харкові 10 грудня 1941 року вийшов перший номер газети "Нова Україна", редактором якої став професор Юрій Бойко, а напутнє слово до неї написав Аркадій Любченко, то неймовірно зрадів і невдовзі повіз та передав редакторові свої дописи, які здебільшого підписував псевдом Сорок Сорок та кількома іншими. Хоча "Багряний" - це теж псевдонім (у паспорті - Лозов'ягін, а справжнє, родинне - Лозов'яга). До речі, свою першу книжечку кишенькового формату - "Чорні силуети": П'ять новел. - Охтирка, 1925. - 22 с. - Іван Багряний видав під прибраним іменем І. Полярний.

Судячи з охтирського творчого періоду, що охоплював перші роки війни, в Івана Багряного було їх, псевдонімів, більш як десять. Це - І. Багряний, М. Багряний, Микола Багряний, М. Василенко, М. В., С. Дорошенко, Дорошенко, В. Залуцький, Дон Кочерга, С. Кучер, І. Полярний, І. Рябовол, П. Січинський, С. К., Сорок Сорок, С. С., О. Турчин та інші. Змінюючи ці псевдоніми, Іван Павлович добре ними маніпулював, особливо під час виходу окупаційної україномовної газети "Голос Охтирщини" у рідному йому місті Охтирка, до якої він відразу й прилучився як позаштатний художник, а потім і автор. Редактором "Голосу Охтирщини" був Іван Костянтинович Яценко (колишній радянський політв'язень, котрий свого часу відбув строк на Воркуті), відповідальним секретарем - колишній учитель російської мови та літератури Охтирської школи № 4 Б. К. Губарєв, літпрацівником з промисловости - Б. І. Зінков, літпрацівником сільгоспвідділу - О. В. Діденко. І. Багряний оформляв часопис, тричі змінюючи кліше його назви.

Але Багряний не лише дбав про оформлення газети, а й уміщував свої малюнки, заставки до релігійних свят - до Великодня, приміром, крашанки. А ще - інтенсивно публікувався. Звичайно ж, під псевдонімами. Так, наприклад, у числі 22 "Голосу Охтирщини" за 03.05.1942 р. опубліковано фейлетон про Й. Сталіна "Перспектива" за підписом Сорок Сорок. А в номері 48 за 02.08.1942 р. вміщено вірш "Україна" за підписом Дорошенко. Вірш простий, але в ньому вчувається багрянівський натиск:

          Рідна моя, золота Україно!
          Ти, як квітка, тепер вже цвітеш!
          Віра і правда настали - і лине
          Тиха молитва до зір, до небес…

У числі 70 (14.10.1942 р.) зроблено ескіз картини, під якою напис: "Грав на ліноліумі худ. І. Багряний". Четвертого грудня 1942 року в "Голосі Охтирщини" під рубрикою "Театр" вміщено статтю-відгук "Поза іспитом часу" (про оперу "Запорожець за Дунаєм"). Підпис: С. С., тобто Сорок Сорок. У двох числах (94 і 95) відповідно за 09.12.1942 р. і 11.12.1942 р. подибуємо статті "У світі занепаду і руїни" та "Гігантоманія" побратима по перу Івана Багряного Уласа Самчука. А статтю "Ювілей М. Грунського" в № 5 (107) за 13.01.1943 р. підписано: Микола Багряний. Цікавий матеріал "Йосип Сталін продовжує свою пекельну роботу", видрукуваний у 55 (157) числі "Голосу Охтирщини" за 07.07.1943 р. Це суто багрянівський стиль, хоч і без підпису. До речі, пізніше І. Багряний напише "Оду Сталіну". У номері 56 (158) від 09.07.1943 р. на другій сторінці газети бачимо статтю "СС Стрілецька Галицька Дивізія" без підпису. Та з манери викладу, лексики, експресії можемо зробити висновок, що вона належить перу Івана Багряного.

Колишній літпрацівник сільгоспвідділу "Голосу Охтирщини" Олександр Васильович Діденко (нині уже покійний), який працював у газеті з серпня 1942 по лютий 1943 року, у відвертих розмовах з автором цього матеріалу згадував, що Багряний більше спілкувався з редактором І. К. Яценком. Інколи заходив і до літпрацівників. У розмовах він розкривався як прихильник ідеї самостійности і незалежности України. Шкодував, що німці не дали розгорнутися руху.

Позаштатний Іван Багряний і ще дехто зі штатних працівників редакції "Голосу Охтирщини" разом із працівниками біржі праці Шурою Семенченко, Борисом Зайцевим, Горбушкою, Лоскутьком (на жаль, імена поки що не встановлені) підробляли бланки в картотеці для відправки хлопців і дівчат на каторжні примусові роботи до фатерлянду. Картки були різного кольору і позначені літерами латинського алфавіту: А, В, С, Р, Е, F. Перші три свідчили, що остарбайтери здорові і підлягають вивезенню. А, наприклад, літера Е (вона була жовтого кольору) - що та чи та людина дуже хвора, а отже - не здатна працювати. Тож Багряному доводилося більше виготовляти кліше карток з літерами Е та F, таємно друкувати їх, а вже біржовики вписували в них імена здорових підлітків, вилучивши перед тим картки з літерами А, В, С. Таким чином було врятовано сотні охтирців і сільчаків.

Коли у Львові почалися арешти українських патріотів, що на початку окупації вільно висловлювали свої думки щодо України, хтось із занадто націоналістичним пафосом закликав будувати по війні Україну для українців, і ті арешти почастішали, Іван Багряний зробив для "Голосу Охтирщини" нове кліше, на якому вже не було тризуба, а назва друкувалася двома мовами: "Голос Охтирщини" - українською, "Stіmmе vor Akhturka" - німецькою. Тоді ж Багряний, пересвідчившись у геноцидному для українського народу характері фашистського "визволення" і не бачачи умов для національно-культурної роботи, заявив редакторові І. К. Яценку, що припиняє з газетою всілякі стосунки і повертається знову в Оxтирський театр при Народному домі. Тут він із завзяттям пожвавив навчання дітей малювання.

Що ж до написання Багряним об'ємних творів (поем, повістей, романів) під час окупації німецькими фашистами Охтирки 1941-1943 рр., то й донині це ще точно не досліджено. Є, щоправда, скупі відомості його друзів, зокрема Д. Нитченка, Г. Костюка, В. Гришка, та деяких дослідників творчости, за якими можна стверджувати, що Іван Багряний у цей період написав трагедію "Генерал" і навіть хотів, щоб її поставили в Охтирському театрі. Але його директор Ревуцький, боячись скандалу з німецькою владою, у постановці відмовив. Є й інші відомості: в Охтирці І. Багряний розпочав роботу над поемою "Гуляйполе". Названі твори були видані після того, як Іван Багряний у серпні 1943 року полишив Охтирку, і його наступний творчий період тривав у Львові, Моршині, де Багряний написав і видав роман про сталінські ҐУЛАҐи "Тигролови", у волинських лісах і далі - вже за кордоном…

Цьогоріч, 22 січня, у День Соборности України, через довгі роки забуття Іван Павлович Багряний повернувся в рідну і милу йому Охтирку - місто над тихоплинною красунею Ворсклою. Саме цього дня на стіні районного Будинку культури (колишнього Народного дому) праворуч від центрального входу було урочисто відкрито меморіальну дошку Іванові Багряному за участю районної і обласної влади, автором проекту якої є головний архітектор міста Михайло Антонович Новосельський. Розробники меморіальної дошки не стали вигадувати чогось надзвичайного - викарбували портрет, знизу причепили "аркуш паперу", який, за словами автора, символізує те, що Багряний кілька разів починав своє життя з "чистого аркуша", і запозичили рядки з поезії "Золотий бумеранг", що викарбувані скульптором Л. Молодожанином на надмогильній плиті могили І. Багряного у баварському містечку Новий Ульм (ФРН): "Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами". На дошці є і три написи: "Скелька", "Тигролови" та "Охтирка". Назва міста, слід розуміти, показує на міні-карті України батьківщину письменника; "Скелька" та "Тигролови" - відомі твори Багряного. І не подумайте, що цитату взято хоча б із одного з них (на дошці одразу цього й не зрозумієш). А от чому лише дві назви вмістилося на дошці за спиною літератора і політика - невідомо. Чи то не вистачило місця, чи то не вистачило, вибачаюсь, пам'яти, аби пригадати бодай би ще кілька визначних і не менш відомих творів видатного земляка. Бо тому, хто не ознайомлений із творчістю І. Багряного доробок автора видасться надто куценьким. А тим часом ще у 1992 році Іванові Багряному посмертно присудили Державну премію України імени Тараса Шевченка за романи "Сад Гетсиманський" і "Тигролови".

А на що ще, крім пам'яти, можна списати такий-от "ляп"? За пафосними виступами ані запрошені під час урочистостей, ані розробники меморіальної дошки за час її створення не помітили не те що прикрої, а грубої помилки (якщо, звичайно, це можна так назвати). Іван Багряний був сином Павла Петровича Лозов'ягіна, а отже по батькові ми його звемо Павловичем. Про це знає навіть кожен школяр. А чи знали про це в архітектурному відділі, коли на дошці створювали напис "Іван Петрович Лозов'ягін"? Через декілька днів після відкриття меморіальної дошки прикрий недогляд було виправлено, але неприємний осад на душі залишився в багатьох і до сьогодні.

Іван Багряний усе свідоме життя тікав від тоталітарного режиму назустріч іншому світові. Всього було у його житті: успішна літературна кар'єра, арешти, каторга, тяжка доля нікому не потрібного емігранта і політична кар'єра. Він безмежно любив свою Україну, свій народ - людей із мозолястими долонями, щирими серцями і пісенною душею… Справедливо кажуть: чим живе людина, те й відлунює в її слові. Ця істина повністю підтверджується у кожному слові справжнього патріота, письменника і митця Івана Павловича Багряного:

          Ми народжені в бурях і громах,
          Виростали в стражданні і млі,
          Гартувалися наші когорти
          На усіх перехрестях землі.
          На дорогах чужої погорди,
          На тернистих шляхах чужини
          Гартувались незламні і горді,
          І навік твої вірні сини.

Автор: Михайло Попільнюх, учитель української мови та літератури, член Національної спілки журналістів України, краєзнавець
Джерело: Українське слово http://www.ukrslovo.com.ua/
Фото: www.ukrfoto.net