Книга «Біла гарячка» Яцека Гуґо-Бадера народилася… з іншої книги! У березні 1957 року (автор вбачає у цьому цікавий збіг, адже місяць і рік точно збігаються з його датою народження) двоє репортерів «Комсомольської правди» отримали від редактора неординарне завдання – описати життя Радянського Союзу через 50 років, тобто у 2007 році. Твір Михайла Васильєва та Сергія Гущева «Репортаж із ХХІ століття» надзвичайно точно описав майбутнє – комп’ютери, мобільні телефони, Інтернет, цифровий фотоапарат. От тільки з країною автори прогадали... Яцек Гуґо-Бадер укладав свою збірку репортажів, взявши за основу текст російських колег і додавши свого, західного бачення проблем.

– Уже 20 років їжджу в Росію, – розповідає польський журналіст Яцек Гуґо-Бадер. – Мені подобаються ці короткотривалі, але інтенсивні моменти зустрічей з людьми. Проте кожному репортеру, який їде за кордон, потрібно мати ще й дрібку везіння. Колись мав зустрітися в Росії з одним чоловіком. Знав тільки місто і як його звати. Напівпорожній автобус із аеропорту віз мене до місця призначення через якісь поля. Зупинилися, щоб підібрати пасажира, який чомусь всівся саме біля мене, був балакучим... Виявилося, що це саме та людина, яка мені потрібна.

Та не все так гладко проходило у поїздці польського журналіста до Росії. Щоб написати матеріал про бомжів, автор місяць тинявся без визначеного місця проживання, маючи при собі лише диктофон. Після виходу репортажу «Бомжиха» у польському оригіналі хтось переклав частину російською мовою і закинув її в Інтернет. Яцек Гуґо-Бадер каже, що тоді росіяни зрівняли його із землею. «Про Росію можна писати американцям, німцям, але не естонцям, грузинам чи полякам», – каже автор. Раніше польський журналіст домовився про переклад «Білої гарячки» російською мовою. Але тепер російська сторона мовчить. Та автор не розчаровується – у нього на підході ідеї ще кількох книг – дві про Польщу, а третя писатиметься в Україні.

Розмовляла Анна СВЕНТАХ
Фото автора
На фото: Яцек Гуґо-Бадер: «Партія була для росіян символом віри, а тепер їм нема у що вірити».

Високий Замок