Юрій Винничук: "Моя голова напхана безліччю інформації, як чемодан різними речами…"

Автор: Ірина Славінська

Юрій Винничук – один з найцікавіших сучасних українських авторів. Досвід та коло інтересів у нього чималенькі: поет, прозаїк, публіцист... Він - автор антологій та серії книг про Львів ("Легенди Львова", "Кнайпи Львова"," Таємниці львівської кави", "Таємниці львівської горілки"), знаний містифікатор.

Критики наперебій розхвалюють його багату мову і різноманітність стилів. Його твори перекладалися в Англії, Аргентині, Білорусі, Канаді, Німеччині, Польщі, Сербії, США, Франції, Хорватії, Чехії, а за казками знято 2 мультфільми.

У 2005 році його роман "Весняні ігри в осінніх садах" став переможцем конкурсу Бі-Бі-Сі "Книжка року", а у 2006 режисер Олег Фіалко зняв фільм за мотивами Винничукового роману "Діви ночі".

- Ви пишете як у галицькому стилі, так і в східноукраїнському... Розкажіть про розбіжності мови та мовлення представників різних регіонів. Чому вам легко їх імітувати?

- У нас традиційно вже витворилося дві літературні мови - галицька і так звана літературна українська, яку збагачували не тільки наддніпрянці, але й галичани. Між іншим, це нормальна річ. У норвежців, наприклад, є теж дві літературні мови.

Сказати, що я пишу по-галицьки - це перебільшення, я вживаю галицизми, а галицьку говірку застосовую лише в мові персонажів. Навіть у перекладах. Бо як іще я мав перекласти чеського прозаїка Богуміла Грабала, аби передати мову простих людей - робітників-ливарників, пияків у шинку? Досі читачі на мої галицизми не жалілися.

А щодо мовних розбіжностей, то це дуже добре, що вони є, бо діалекти збагачують мову. Інша справа, як передати діалог так, аби він звучав природно. Є чимало письменників, у яких діалог звучить тупо. Хто розумніший, то взагалі його уникає. Згадаю з класики Говарда Лавкрафта. Він дуже не любив діалогів. Для діалогів треба мати слух. Мені здається, що я його маю.

- Чи потрібна Україні друга державна мова?

- У нас давно вже існує дві державні мови з виразним переважанням тієї другої. Ми живемо в російському інформаційному полі - по телевізору маємо тільки російський гумор і тільки російські серіали. Чому не польські або німецькі? Чому український гумор власники телеканалів не допускають взагалі?

Я вам відповім: тому, що вони не українці. Їм начхати на все українське. Російська мова тисне на нашу свідомість з усіх сторін. Українські виробники, наприклад, дають переважно російські назви своїм виробам - "Клинков", "Мягков", "Мєдоф", "Буренка", "Простоквашино", "Растишка"... Таке враження, що живемо на Тамбовщині, а не в Україні.

Де ще, у якій країні можливе щось подібне? А подивіться на видання дитячих книжок харківських видавництв "Промінь" і "Ранок". Там додумалися українські казки ілюструвати на російський манір - дівки в сарафанах, парубки у косоворотках та ще й у лаптях грають на балалайках.

Більше того - чимало видавництв видають дитячу зарубіжну класику у перекладах з російської. Причому у цих перекладах купа російських слів. Як на мене - це нахабна диверсія. Але ж проти неї ніхто не виступає.

- На Вас дуже вплинула латиноамериканська література. Якими були наслідки взаємодії Вашого і латиноамериканського світосприйняттів?

Латиноамериканську літературу я сприймав у першу чергу через Борхеса і очима Борхеса. Це для мене письменник номер один на всі епохи. Я відчуваю на собі його благодійний вплив. Крім нього ще Біой Касарес, Кортасар, Лесама Ліма. Одне слово, так співпало, що на кого вказав своїм пальцем Борхес, той і став для мене улюбленим письменником.

Так само, як кожен початкуючий художник, вчиться малювати, копіюючи класичні картини, початкуючий письменник мусить перейти своєрідну школу мавпування стилів. Ясна річ і я не був винятком, але оскільки весь період мого учнівства проминув у час, коли я нічого подібного опублікувати не міг, то тепер ці латиноамериканські впливи відслідкувати важко. Ці твори залишилися в рукописах.
- Ви говорили, що великий вплив на Вас мали і письменники-представники "магічного реалізму". Про Вас говорять, як про майстра містифікацій - як-то фальшивих стародавніх текстів, писання під чужими іменами тощо...

Можливо тому, що я вихований у тоталітарній системі і змушений був пристосовуватися до тих умов. Доводилось писати з підтекстом, завуальовувати і мало не шифрувати. Мої поезії неможливо було надрукувати, бо вони не вписувалися в існуючі вимоги, Тоді я почав їх друкувати у 80-тих роках під виглядом перекладів. Для мене це була забава, яка приємно лоскотала мої нерви. Я почувався як Штірліц.

Якщо б хтось розкрив це діло, то вже дорога до радянських журналів була б мені закрита. Але обійшлося. Останню містифікацію я вже здійснив на замовлення Олександра Кривенка у 1992 році, коли опублікував "щоденники" Роксолани. Сашко попрохав влаштувати скандал. І скандал вдався.

Але крім того я з дитинства і досі дуже люблю казки. У моїй книгозбірні зо дві тисячі видань казок на різних мовах. І мені здається, що я постійно пишу самі казки. А магічний реалізм виріс саме з казки.

- Чи містифікуєте Ви зараз?

- Що ж то буде за містифікація, яку я оголошу? До деяких містифікацій я навіть боюся признаватися, бо про них уже написані наукові праці, вони фігурують у енциклопедіях.

- Чи важливе, на Ваш погляд, дотримання українських літературних традицій у сучасному літпроцесі?

- Звичайно. Письменник просто зобов'язаний багато читати і багато писати. Але це не означає, що він також зобов'язаний усе написане публікувати. І в першу чергу повинен читати свою літературу. Маю на увазі класичну, а не сучасну. Я прочитав безліч творів письменників ХІХ і початку ХХ століття, і не тільки у окремих виданнях, а й у давніх часописах.

- Що вам дало читання забутих письменників?

Відчуття глибинних пластів мови, законів словотворення. Про мене часто пишуть: яка у нього багата мова! Але ж це завдяки саме нашій класичній спадщині. Крім мене є тільки один український письменник, який усе те прочитав так само.

Це Валерій Шевчук. Я не зустрічав більше жодного письменника, помішаного на читанні української класики. Під класикою я розумію не тільки тих авторів, яких вивчають у школах та університетах, але й забутих.

- Ортега-і-Гасет писав про обмеженість та смерть літератури - мовляв, про все вже написано. А на Вашу думку, чи можливе новаторство у сучасній світовій та українській літературах?

- Залежить, що під новаторством розуміти. Якщо якісь нові стилі, нові модерні віяння, то це просто умова існування будь-якої літератури. Але якщо дивитися з пташиного польоту, то ж ясно, що усе нове - це по-новому пережоване старе.

Ортега-і-Гасет мав рацію у тому розумінні, що вже всі теми вичерпані і попереду нас чекають лише різноманітні модуляції. Чим є постмодернізм, як не пародіюванням класики?

- Колись Ви написали про бажання "затулити якісь діри в українській літературі". Що це за діри? Які з них вже "затулено" ?

- Ну, цією забавою в затуляння дір я бавився замолоду, у 70-80-х роках. Найбільшою дірою був чорний гумор, якого в нас не існувало. От я цю діру і затулив оповіданням "Ги-ги-и".

Не було в нас також еротики. Тут я теж відзначився, коли опублікував "щоденники" Роксолани - аж Союз українок влаштував пікетування газети "Post-Поступ" у 1992 році. Абсурд і сюрреалізм, як виявилося, встиг до мене затулити Ігор Костецький, який творив по війні у Німеччині.

Але я його твори прочитав тільки недавно. Я вже казав, що письменник повинен попробувати себе у всіх жанрах. Зараз я заспокоївся стосовно затуляння дір власним тілом і волію укладати антології.

Ігор Качуровський, який живе в діаспорі, написав, що у нас дуже мало готичних творів. А я ось уже видав чотири томи, на черзі ще два. Та й читач зміг переконатися, що українські письменники писали не тільки про важке життя трудящих, а й про духів, відьом і чортів.

Таким чином у нас є свій магічний реалізм, який у наш час розвинув Валерій Шевчук. Також зараз упорядковую антологію кримінального оповідання та української еротичної прози.

- Що стало причиною створення книг "Легенди Львова", "Кнайпи Львова"," Таємниці львівської кави", "Таємниці львівської горілки"?

- Переглядаючи старі часописи, я натрапляв на різні цікаві матеріали з історії Львова. То тут, то там згадувалося про якісь легендарні події і легендарні місця. А самих легенд не було. От я і став їх вишукувати у давніх виданнях.

Мене цікавить життя давніх львів'ян. Не історія Львова, а саме побут. Що їли, що пили, як проводили вільний час. Розумієте, для написання роману потрібне натхнення, особливий настрій, а для краєзнавчих книг тільки терпіння і спосіб ужитися з порохами, які забиваються в ніс під час гортання старих видань. Тому це для мене своєрідний релакс.

- Чи плануєте інші праці такого штибу?

- Та я б, може, і не планував, але читачі і видавець тероризують. Ці книги дуже добре продаються, їх постійно додруковують. "Легенди" вивчаються у львівських школах. Їх уже переклали чеською і польською. "Кнайпи" недавно теж видали у Польщі товстим томом. А що матеріалу я нагріб доволі, то на черзі книги присвячені львівським батярам і львівській кухні.

- Чула, що у вас було прізвисько "Чемодан", принаймні, воно фігурує у романі Юрія Андруховича "Таємниця". Ви могли б розповісти історію його появи?

- У 70-тих роках у Львові існувало літературне товариство, яке складалося винятково з андеграундних письменників, художників, музикантів. Назву бодай Грицька Чубая, Олега Лишегу, Миколу Рябчука, Влодка Яворського, Віктора Морозова.

От ми й мали кожен своє псевдо, як у класичній боївці ОУН. Чемоданом мене назвав Чубай через те, що моя голова напхана безліччю інформації, як чемодан напханий різним речами. Коли ми бавилися в гру, хто назве більше письменників тієї чи іншої країни, я вигравав завжди.

- Одні говорять про кризу сучасної української літератури, інші хвалять її за появу нового покоління письменників. А яке Ваше ставлення до сучасного літературного процесу?

- Позитивне. У нас дуже потужна поезія. Та й у прозі маємо свої цікавинки. Але малувато. Більшості молодих письменників притаманна хронічна нелюбов до читання. Ці самородки навіть хизуються своїм тупізмом. Вони абсолютно нічого не тямлять у сучасній зарубіжній літературі і з якимось незбагненним азартом в поті чола трудяться над винайденням чергового велосипеда.

- Чи має українська література свої "фішки" - щось, що робить її особливою на тлі інших літератур?

- Українська література у пересічного європейця викликає не більше інтересу, ніж для нас бурятська. Ми не пробилися на Захід. І в цьому наша проблема. Але від моменту, коли ми все ж таки туди проб'ємося, то відразу і всі "фішки" повилазять, як гриби. Але зараз про це говорити без сенсу.

- А чи достатньо в Україні власне письменників, жанрів?

- Недостатньо ні того, ні другого. Це ненормально, коли вся найпопулярніша сучасна українська література вміщається у десяток імен. А щодо жанрів, то у нас великі проблеми з белетристикою, з творами для підлітків. Нема детективу, нема якісної фантастики, українського фентезі. Історична проза і досі не виборсалася з багнюки соцреалізму.

- Які автори та тексти цікаві особисто вам?

- В зарубіжній літературі це Гемінгвей, Пол Боулз, Вільям Фолкнер, Богуміл Грабал, Фленн О'Браєн, Юкіо Місіма, Акутагава Рюноске, Генрі Міллер, Чарльз Буковскі, Мірча Еліаде, Семюел Беккет, Франц Кафка, Марсель Пруст, Джеймс Джойс, Лео Перуц, Томмазо Ландольфі, Генрі Джеймс, Джозеф Конрад, Честертон.

В українській - Віктор Петров-Домонтович, Юрій Косач, Ігор Костецький, Майк Йогансен, Михайло Івченко, Наталена Королева, Валерій Шевчук. Молодших називати не буду.

Моє ставлення письменника до книги таке ж як у бджоли до квітки: а скільки я почерпну звідси меду? От із вище перерахованих письменників я постійно черпаю необхідний для мене мед. Це все одно, як підзарядитися від акумулятора. Але я також люблю собі почитати і белетристику перед сном. Люблю книги про піратів, кримінали, готику.

- Чи має книжка бути дорогою?

- Ну, якщо у нас ціни на бензин, продукти й одяг уже майже вирівнялися з європейськими, то чому б і книги не мали піднятися у ціні? Я купую книги у Польщі, Чехії, Сербії, а там середня ціна книжки 10-20 доларів.

Автор: Ірина Славінська
Фото газети "День"
Джерело: Українська правда. .Життя. http://life.postbox.kiev.ua/wonderful/483696ffd6788/