Автор:  Богдан ЧЕРВАК

В українській історії, без сумніву, забагато трагічних сторінок. Українці надто часто приспускають національні прапори, відзначаючи знакові дати свого минулого. Проте в українському історичному календарі є дати, які, незважаючи на трагічний контекст, пробуджують відчуття національної гордости. Скажімо, роковини смерти Симона Петлюри і Євгена Коновальця ніколи не супроводжувалися «плачем Ярославни». Навпаки, це дні, коли образа і несправедливість поступаються відчуттю героїчности духу, ореолом якого овіяні згадані постаті

21 лютого виповнюється чергова річниця розстрілу у Бабиному Яру німецькими окупантами відомої української поетеси, члена Організації Українських Націоналістів Олени Теліги. Роковини трагічної смерти Олени Теліги — це аж ніяк не роковини смутку. Люди, що в цей день кладуть квіти до Пам’ятного Хреста у Бабиному Яру, сповнені відчуттям причетности до образу, який втілює національну честь і благородство.

У чому суть цього феномена? Передусім — у цілісності характеру Олени Теліги, силі її поетичного таланту та життєвому виборі, який вона зробила усвідомлено, незважаючи на його очевидний трагічний кінець. Чимало дослідників життя і творчости поетеси не можуть збагнути, як «салонна дама», що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою.

Ба більше — національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Майже легендою став епізод із її емігрантського життя, коли на випад проти української мови з боку офіцерів-монархістів вона рішуче відповіла: «Ви — хами! Та “собача” мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати». Однак це — не легенда. Це — зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартости й страху. Це те, що зветься справжнім характером.

Творчий спадок Олени Теліги невеликий: трохи більш як три десятки поетичних шедеврів, одне незакінчене оповідання та низка публіцистичних статей. Стиль її творів — героїчний романтизм. Не випадково вона так часто вживає слово «грань», яким, з одного боку, означує чітку межу між добром і злом, своїми і чужими, життям і смертю, а з іншого — вимагає від своїх героїв переступити грань, відважитися на вчинок, гідний лицаря.

Олена Теліга шукала лицарів у реальному житті. Саме тому прийшла в ОУН — революційну, бойову й безкомпромісну організацію. Так з’являється вірш «Засудженим», присвячений бойовикам ОУН Василеві Біласу й Дмитрові Данилишину — молодим хлопцям, що загинули від рук польських шовіністів і стали символом національного супротиву окупаційній владі:

І мов гімн урочистостей,
мов визвольне гасло,
Є двох імен нерозривне життя.

Олена Теліга шукала лицарів, і вона їх знайшла. У складі перших похідних груп ОУН О. Теліга повернулася у зруйнований більшовиками й окупований фашистами Київ. Те, що зовсім недавно було «візією», мрією життя, стало реальністю. Однак Київ 1941–1942 років був непривітний. Роки радянської дійсности, як і нова влада, вбили в значної частини населення саму віру в можливість національного відродження. Чимало тих, хто думав про швидкий «тріумф перемоги», розчарувалися.

Та тільки не Олена Теліга. У статті під промовистою назвою «Розсипаються мури» вона написала: «Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації, і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатися. Ми ж не йдемо накидати з гори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любови розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішности».

Важко переоцінити внесок похідних груп ОУН, Олени Теліги зокрема, у розбудову українського життя в столиці України в 1941–1942 роках. На жаль, вітчизняна історіографія, наукова і громадська думка ще не дійшли гідного осмислення цих подій. Натомість окупанти дуже скоро збагнули небезпеку слова і дій Олени Теліги та її друзів. У лютому 1942 року гестапо здійснило масові арешти українського підпілля. В Олени Теліги була можливість покинути Київ. Вона цього не зробила, оскільки такий вчинок вважала зрадою. Тому гестапівський терор її не обминув. Поетесу та інших націоналістів було розстріляно 21 лютого у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

Зверху було викарбувано національний, стилізований під меч, Тризуб. Залишився спогад, що один із німецьких офіцерів після смерти Олени Теліги сказав, що не бачив мужчини, який так героїчно вмирав, як ця гарна жінка.

Сьогодні важко уявити Олену Телігу поза духовним і культурним життям України. Залишається одне: осягнути велич її духу.

(Виступ провідника Київської міської організації ОУН Богдана ЧЕРВАКА на радіо «Культура» з нагоди 58-ї річниці трагічної загибелі у Бабиному Яру Олени ТЕЛІГИ та інших членів ОУН)

Джерело: Українське слово http://ukrslovo.com.ua/