Кожна з мов по-своєму унікальна. В одній – три часи, а в іншій аж дев’ять. Десь є умовний спосіб, а десь – нема. А скільки варіацій навколо відмінків, відмін, родів... Чомусь в одних мовах порядок слів у реченнях — вільний, а в інших — слова ходять по струнці, ні кроку вправо, ні кроку вліво? А ще є мереживо винятків та мовних парадоксів, які часом на тілі мови виглядають як сучок на дошці? Зрештою, чому кожен з народів має свої унікальні слова, перекласти які іншими мовами — зась?

Зазирнувши в нетрі стосунків мови і народу, виникає питання з розряду, що було першим – курка чи яйце. Кожна мова стала такою, а не іншою, під впливом ментальних особ­ливостей нації, чи менталітет формується під впливом мови? Та, як не крути, мова і менталітет живуть в одній зв’язці, як сіамські близнюки. Глибше зрозуміти, що ж ховає в собі мова, допомагає етнопсихолінгвістика – галузь лінгвістичної науки, що як головний чинник формування психіки етносу розглядає вплив мови, яка накопичує і відбиває його історичний досвід. У її центрі — цікава, хоч часом і суперечлива гіпотеза лінгвістичної відносності (гіпотеза Сепіра — Уорфа) – концепція, розроблена в 30-х роках XX ст., згідно з якою структура мови визначає мислення і спосіб пізнання реальності.

До прикладу, у японській мові традиційно існує пасивна форма дієслова. Та якщо в Україні така форма дієслова — непопулярна і вживається лише тоді, коли головні – особа або предмет, на які спрямована дія, а не той, хто виконує її, то в Японії пасивна форма дієслів – домінуюча. Ця особливість у менталітеті японців відображається в тому, що носії мови не схильні приписувати собі заслуги у виконанні тої чи іншої роботи. Окремим східним мовам і діалектам притаманна відсутність умовного способу — чим не ключ до розуміння східної філософії, сприйняття дійсності такою, як вона є, не гадаючи що, аби та якби.

Навіть на гендерні проблеми, місце жінки і чоловіка у суспільстві можна подивитися під мовним кутом зору. Скажімо, в англійській мові немає родів та родових закінчень дієслів. На стать вказують займенники he чи she. Прекрасна база до гендерної рівності. Навіть для мовного рівноправ’я у документах не довелось робити зайвих рухів. Зі слов’янськими мовами все складніше — іменник вимагає роду, прик­метник без нього ніяк, у займенника така ж політика. Досі за старим зразком домінантною залишається чоловіча форма. Польська мова (і не лише вона) ще й в інший спосіб “дискримінує” жіночу стать. Група дівчат — це займенник one, яким ще позначають неживі предмети та тварин (нечоловічоособова, або жіночо-предметна форма), тоді як займенником oni позначаються або чоловіки, або група дівчат плюс хоч один чоловік (чоловічоособова форма).

Цікавий і показовий виняток, що демонструє близькість мови і менталітету, є у російській мові. Згідно з правописом, у слова «победить» нема майбутнього часу першої особи однини. «Ми победим», «они победят», а от “я” і «победить» в майбутньому часі не стикуються. “Бачу в цій загадковій прогалині ознаку національного песимізму, невіру в сили одної окремо взятої людини, причому не когось там («он» или «она» запросто «победит») і не колективу («мы победим», це без питань), а невіра особисто в себе, – пише відомий російський письменник, літературознавець, перекладач Борис Акунін (Григорій Чхартишвілі). – Пропоную ввести у вжиток слово “побежду”, вдрукувати його у всі словники. І відразу ж після цього усвідомити, що мені (а не комусь там) все під силу, твердо повірити в персональне світле майбутнє і негайно почати перемагати».

В японській мові є унікальне слово «кароші», що означає – “смерть на робочому місці від перевтоми”. Українського, і не лише українського, відповідника йому нема. У французів є derive – безцільне блукання вулицями міста. У шведській мові gokotta — прокидання вдосвіта, щоб вийти на вулицю і послухати спів перших пташок. А чехи мають свій особливий варіант депресії litost, “оспіваний” письменником Міланом Кундерою, який охарактеризував його як “болісне усвідомлення власної нікчемності”. Що ж як не особливість менталітету відображається у поляків, в яких zazdrosc – це українською і “заздрість” і “ревність” водночас?

Українська мова має не лише неабиякий запас неперекладних слів, а й цікаву морфологічну особливість: наша мова багата на зменшено-пестливі форми. “Обпестити” у нас можна й іменники (воріженьки, сонечко, деревце), і прикметники (добренький), і навіть дієслова (їсточки, кохатоньки, спайкати)... “Безперечно, у мові відображається менталітет нації, – зазначила у розмові з кореспондентом “ВЗ” соціолінгвіст, професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, професор Лариса Масенко. – Справді, одна з найяскравіших особливостей української мови — велика кількість пестливих форм. “Маленький”, “малесенький” – аж дві градації зменшувальних суфіксів. Є цікава праця українського мовознавця Мартена Феллера. Він дослідив, що ідиш запозичив з української мови форму суфікса “-еньк-”. Рідко буває так, що мова запозичує в іншої не просто слова, а словотвірні типи. Багатство зменшувально-пестливих форм демонструє миролюбність нашого народу. Та навіть не можу сказати, чи це позитивна риса. Судячи з нашої історії, виходить, що це показник не лише лагідності, а й поступливості, відсутності національної опірності (те, що спостерігаємо зараз). Не знаю, чи це було закладено у нашому менталітеті, чи сформувалося внаслідок постійного тиску агресивного сусіда... Це потребує глибоких досліджень, а їх наразі в Україні нема”.

Автор: Оксана ЗЬОБРО
Високий Замок