Кінець українського націоналізму

Автор:  Сергій Сорока

За 18 років незалежності в Україні народилось і досягло повноліття ціле покоління молодих людей, які не знали в своєму житті іншої Батьківщини, ніж Україна.

Здавалося б, принаймні для представників цього покоління ідеї націоналізму повинні стати як мінімум не страшилкою, якою вони є для представників старшого покоління мешканців східної, південної та частково центральної України.

Але сталося не так, як гадалося.

Чому ідеї націоналізму досі викликають ідіосинкразію у більшості населення країни? Чому патріотизм і націоналізм не стали тотожними поняттями в свідомості переважної більшості громадян?

Ще в 1991 році, коли національно свідома частина українців раділа несподівано отриманій незалежності і щиро та наївно вірила, що років за 5-6 ми доженемо Європу за рівнем життя, один мій знайомий етнічний росіянин, але щирий патріот України казав:

"Незалежная Украина не имеет шансов на эффективные реформы ближайшие лет 20-30, пока не сформируется новый национальный истеблишмент. Письменники и революционеры являются бездарными управленцами, потому власть в стране захватят перекрашенные партийные работники и авантюристы с узкобазарным кругозором, которые умеют работать только на свой карман.

Только когда к власти смогут прийти хорошо образованные проевропейски настроенные представители нового поколения, у Украины появится шанс на обновление. Если к этому времени от независимой Украины что-то останется".

Саме так і сталося.

Як виявилося, національно-демократичні сили були настільки неорганізованими та слабкими в перші роки незалежності, яка фактично була подарована силою обставин завдяки мудрості Ігоря Юхновського та хитрості Леоніда Кравчука (перший запропонував, а другий провів в Україні референдум щодо незалежності), що виявились абсолютно неготовими брати владу в країні, яка фактично лежала в них під ногами.

Більше того, українська націонал-демократія не змогла ані згуртуватися, ані висунути жодного справді професійного харизматичного лідера, який міг би не тільки реально претендувати на посаду президента країни, але і щось на цій посаді досягти.

Ющенко в залік не йде. Тому що, по-перше, не є висуванцем національно-демократичних сил, які просто приєдналися до його команди після першого туру президентських перегонів 2004 року. По-друге, його діяльність на посаді президента означила суцільне розчарування національно свідомих громадян країни.

Ніхто не завдав національно-демократичному рухові більше шкоди, ніж його лідери. Хіба не Юрій Костенко розколов Народний Рух України? Хіба не Ярослав Кендзьор продовжує його розвалювати?

Хіба не Степан Хмара приклав руку до занепаду Української Республіканської Партії? Чому Левко Лук’яненко відсторонився (чи відсторонений) від управління УРП?

Чому, зрештою, переважно патріотичний Київ досі не віддає електоральну перевагу жодній із національно-демократичних партій?

Жоден із діючих політиків національно-демократичного табору наразі і близько не може претендувати на роль лідера нації, а сумарний рейтинг всіх національно-демократичних сил не перевищує 10%.

Це при тому, що більшість населення України (біля 75% за даними центра Разумкова) вважає себе патріотами країни, щоправда, з деякими регіональними особливостями розуміння поняття "патріотизм".

Зрештою, можна констатувати, що національна ідея у варіанті націонал-патріотів зазнала фіаско в Україні. З різних причин.

По-перше, час ідеологічних партій давно минув, і, як виявилось, це – анахронізм початку минулого століття, за який досі тримаються лише комуністи та націонал-патріоти.

На місце ідеологій прийшли технології. Перший, хто це зрозумів в Україні – Леонід Черновецький, який без всякої ідеології та політичної партії двічі поспіль здобув крісло мера в патріотичному Києві.

Харизматичний лідер – одна із важливих складових сучасних політичних технологій, поряд із організацією партійних осередків, які легко перетворюються на виборчі штаби, медіа-підтримкою, системою фінансування, організації та контролю за роботою виборчих штабів тощо.

В такій системі координат не мають шансів на політичне лідерство в сучасній Україні ні Віктор Ющенко, ні Анатолій Гриценко, ні Арсеній Яценюк, ні жоден із лідерів національно-патріотичного руху.

По-друге, в сучасній Європі без кордонів націоналізм, особливо в агресивному його вигляді, не є привабливим для української молоді, яка тяжіє до космополітизму із збереженням національних особливостей.

Тобто сучасній українській молоді спілкуватися із своїми однолітками з країн ЄС набагато легше, ніж із своїми батьками. В цьому сенсі в Україні вже виростає Європа.

Зрештою, патріотизм житиме в Україні, але в інших формах. Зростаюче молоде покоління є набагато більше свідомо патріотичне, ніж покоління, яке народилося і сформувалося ще за Радянського Союзу.

Українська вишиванка стала модним і престижним елементом одягу серед молоді, а володіння вишуканою українською мовою дедалі більше стає престижним серед сучасних молодіжних неформальних осередків.

Свою велику патріотичну справу роблять і Олег Скрипка із проектом "Країна мрій", і Іван Малкович, який спонукав молоде покоління українців читати українською мовою. І популярні українські рок-гурти, які є переважно україномовними.

Меценати Григорій та Ірина Садові із проектом "Української світлиці" та підтримки народних митців у всіх куточках України. Юрій Кук, славетний син славетного батька, який понад 20 років тому створив і за власний кошт підтримує у київському гідропарку тренажерний комплекс, на якому загартувалося не одне покоління київської молоді...

Українські митці, спортсмени та тренери, які реально прославляють країну в світі.

Українські підприємці, які створюють та розвивають всередині країни та за кордоном українські бренди...

Мери та мешканці міст, таких як Львів, Кам`янець-Подільський, Івано-Франківськ, Одеса, які наполегливо та крок за кроком перетворюють свою малу батьківщину на куточок Європи в країні.

Зрештою, наші заробітчани, які створили позитивний імідж українського працівника в багатьох країнах Європи.

Виявилось, що традиційний український націоналізм відмирає разом із комунізмом, із яким так завзято та довго боровся.

Автор: Сергій Сорока
Джерело: Українська правда www.pravda.com.ua