«Не будемо їсти, не будемо пити…»  
 
Автор: Олеся Пастернак

Кожному із нас, хто бував на українському весіллі, доводилося спостерігати, як молодята б’ють келихи, з яких пили шампанське, – на щастя, якнайшвидше намагаються стати на весільний рушник – щоб бути головою в сім’ї, після шлюбу кидають гостям цукерки – щоб життя було солодке. Звідки пішли ці весільні традиції та як святкували весілля давні слов’яни – у розмові з керівником громади Родового вогнища «Коло Світовида» Славолюбом Богачем.

Весільне вбрання не беріть напрокат

«Колись до весілля готувалися з раннього дитинства, - розповідає отець Славолюб. - Мама і бабця вчили дівчинку, що і як робити, щоб стати зразковою дружиною. У три роки вона вже вміла прясти, і цю пряжу могла виткати лише своїми маленькими пальцями. Це полотно було найдорожчим. У сім років дівчинка вишивала першу серветку або скатертину, у тринадцять – весільну сорочку, рушники та інше придане».

Щоб знайти достойних наречених для своїх дочок, батьки зверталися до свахи – жінки, яка збирала інформацію про всі роди. Вона рекомендувала, який хлопець підійде дівчині. Родини їздили одні до одних на оглядини і обмінювалися подарунками. Перед весіллям дівчина вишивала сорочку молодому і весільні рушники. Щонайменше їх мало бути два – той, яким обв’язували молодих, і той, на який вони ставали. Кінці цих рушників були різними – із символами двох родів. Вишиваючи, дівчина медитувала – «закладала» у полотно свої думки і надії.

Весільний одяг одягали раз у житті і тримали на смерть. Якщо життя у подружжя складалося добре, з покоління в покоління передавали жіночі весільні сорочки та рушники – щоб добра доля була у дітей та внуків.

«Сьогодні багато дівчат беруть весільні сукні напрокат, - каже отець Славолюб. – Це неправильно. Невідомо, хто їх до них одягав, хто і з якими думками шив. Весільне вбрання краще замовляти. Але до першої-ліпшої майстрині іти не варто – це має бути перевірена людина, з чистими помислами. Купуючи весільні рушники, майте на увазі, що символи, які на них зображені, – чиїсь родові знаки, хтось заклав у них якусь інформацію».

За словами отця Славолюба, свій весільний одяг не потрібно нікому давати. Він повинен висіти у шафі – як спогад про найщасливіший день у житті. «Колись в кінці весілля молода (княгиня) кидала дівчатам не той віночок, який був у неї на голові, а інший – спеціально сплетений», - пояснює отець.

Посуд били – «щоб з двох стало одне»

Під час прадавнього обряду вінчання князь (молодий) мав перенести княгиню через багаття. Звідси і традиція, що молодий має взяти на руки свою кохану.

«Волхв намащував княгині губи медом і просив князя поцілувати її, щоб життя було солодким, - розповідає отець Славолюб. – Гості, щоб не наврочити, замість «Солодко!» співали «Гірко!». Ця традиція збереглася донині. Після весілля молоді вживали багато меду, щоб у них народилося здорове потомство (тому місяць називається медовим)».

Традиція бити посуд на весіллі походить від прадавнього обряду вінчання. З двох чаш молодята пили молоко з медом (ці продукти вважалися найкориснішими. – Авт.), а потім розбивали їх об заздалегідь принесену каменюку – «щоб з двох вийшло одне». Божаті батьки (у християнстві – хрещені) збирали черепки і несли до річки, щоб вода обточила гострі краї – цих гострих країв не мало бути і у житті.

Колись на весільний рушник першими ставали чоловіки – так виявляли свою рішучість. Сьогодні ж молодята змагаються: хто перший ступить, той і буде керувати (якщо жінка, кажуть, чоловік буде «під каблуком»). «Чоловік і жінка мають бути як два ока – доповнювати одне одного, - пояснює отець. – Чоловік задає напрямок розвитку сім’ї, а жінка наповнює дім ладом, реалізовує те, що він задумав. Якщо чоловік – нерішучий, йому треба допомогти стати впевненішим у собі».

В кінці обряду молоду посипали зерном та цукерками. Ця традиція трансформувалася: сьогодні молода кидає цукерки гостям – щоб сімейне життя було багатим і солодким.

Цікаво знати

Лише незаймана дівчина мала право на проведення обряду вінчання (давні слов’яни вірили, що перший партнер передає свою енергетику і впливає на потомство). Якщо в житті ставалися особливі випадки, як-от дівчину зґвалтували татари, то над нею проводився обряд очищення, який називався Ладині роси.

Після шлюбної ночі на видному місці вивішували нічну сорочку молодої. Вона мала бути з «калиною». Якщо «калини» не було, молодий мав право вигнати дружину.

Весільні вінки або одяг молодих прикрашали червоними ружами – квітами кохання і краси. Це робилося не лише, щоб вони милували око, а й щоб відвертали злі погляди. Вважається, що перший – найбільш небезпечний (людина автоматично переключалася на яскраву квітку). Звідси і походить забобон чіпляти на одяг щось червоне – щоб не наврочили.

Не прийнято одружуватися у високосний рік, бо вважається, що в нього переходить те, що людство збирало у попередні роки. За чотири роки «назбирується» щось добре або погане. Оскільки ми не знаємо, що саме, люди «перестраховуються» і серйозні кроки у житті роблять наступного року.

Народні весільні прикмети

Не можна святкувати весiлля на позиченi грошi, бо все життя буде на позичках.

Весiльний кортеж має вибирати дорогу якнайдалi вiд кладовищ.

Взуття молодої не має бути відкритим – щоб життя не було «дірявим».

Обручки повинні бути гладенькі (однотонні і без прикрас) – щоб у житті все йшло гладко.

Якщо дощ падає на шлюбну пару й гостей – молодята житимуть довго і щасливо. Коли дме сильний вiтер - убого, бо вiн усе багатство видує.

Пiд час застiлля молодята не повинні опиратися спинами на сидiння, а сидiти прямо – щоб на них не звалювалися сiмейнi негаразди.

Шматочок цукру, покладений за пазуху нареченiй, зробить її сiмейне життя солодким.

Автор: Олеся Пастернак
Джерело: Високий Замок www.wz.lviv.ua
Фото: Вікісховище