Рокський тунель імперської пропаганди

Автор: Сергій ОЛІЙНИК

На відміну від справжнього Рокського тунелю, його метафоричного двійника підірвати фугасами, розбомбити системами залпового вогню чи зарити бульдозерами неможливо. Його можна знешкодити лише натисненням кнопки в кожному українському домі або результативним голосуванням парламенту - в масштабі держави. Колись його називали поетично - блакитний екран, сьогодні без пафосу - телевізор.

Зважаючи на роль, яку відіграв Рокський тунель під час агресії Росії проти Грузії, та на винятковий вплив телебачення на формування суспільної свідомости, порівняння "ящика" з інженерною спорудою, яка дозволяє окупантам проникнути на територію суверенної країни та, врешті, виграти війну, є цілком виправданим.

Телебачення в Україні назвати українським можна лише умовно. В цьому легко переконатись, увімкнувши "телек" та "прогулявшись" провідними загальнодержавними каналами. Унормований законом обов'язковий мінімум 50 відсотків національного продукту в загальному обсязі мовлення кожної телекомпанії виконується нерідко формально, а заповнення решти ефіру і взагалі викликає подив.

Проголошений Україною курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, здавалось би, спонукає українських мовників демонстрацією телепродукту якомога більшої кількости країн Європи та світу активно сприяти інтеграційним процесам власної країни. Проте з картинки, яку українці бачать на своїх екранах, може здатися, що поїзд "Україна" рухається не у напрямку Чопа, а навпаки - у напрямку Хутора Михайлівського. Непропорційно велика присутність програм російського виробництва - фільмів, серіалів, шоу, концертів - іноді дозволяє відрізнити деякі канали від російських лише за логотипом та українськими субтитрами. Якщо додати, що немало нібито вітчизняних телепрограм начисто позбавлені національних ознак і українськими є лише формально, то не дивно, що росіяни, які потрапляють в Україну, часто зізнаються, що й не відчувають, що опинились в іншій країні. За гостей можна порадіти, а українцям побажати, щоб вони у власній країні почувались хоча б не гірше від росіян.

Невідповідність назв деяких каналів їхньому контенту вражає зухвалістю. Записний провідник ідей інтернаціоналізму насправді є ретранслятором майже винятково російського продукту. А надання назви країни каналу, який, приміром, під слоганом "Наше кіно по понеділках" крутить російські фільми, - це межа цинізму.

В умовах, коли культурна та інформаційна експансія Росією проголошена найважливішим пріоритетом зовнішньої політики, і вже навіть зазвичай аж занадто політкоректні українські високопосадовці прямим текстом заявляють про інформаційну війну Росії проти України, засилля на наших екранах телепродукції північно-східного сусіда виглядає принаймні нелогічно. І річ навіть не в тім, що багато російських передач несуть відверте пропагандистське навантаження й нерідко бувають принизливими для України і українців - головна небезпека криється в кількості їх. Не лише "русскіє спєцнази", "морскіє дьяволи" чи "офіцери", а навіть невинні мильні опери з Катєю Пушкарьовою своєю масованістю дезорієнтують українців у сприйманні власної Батьківщини та усвідомленні національної ідентичности.

Систематичне нав'язування чужої ідеології, історії, культури, моралі та світосприйняття має ефект нейролінгвістичного програмування і призводить до перетворення частини українців на хохлів, для яких Батьківщина, Прапор, Гімн, мова є не вищими цінностями людини і громадянина, а лише декоративним обрамленням їхнього фізіологічного та споживацького існування.

Наскільки таке становище є небезпечним? Виходячи з того, що відносини між державами бувають стабільними і гармонійними лише за умови симетричного і збалансованого ставлення їх одне до одного, варто звернути увагу на сьогоднішній стан взаємних симпатій-антипатій двох країн. За результатами опублікованих 25 лютого соціологічних досліджень, проведених московським "Левада-Центром", добре та дуже добре до України ставляться 29 відсотків росіян, а погано й дуже погано - 62. В Україні ці показники відносно Росії становлять відповідно 91 та 5 відсотків. Це означає, що у разі, якщо, не дай Бог, Росія надумає "примушувати Україну до миру", на східному кордоні "миротворців" зустрічатимуть не кинджальним вогнем усіх видів зброї захисники Вітчизни, а павлики морозови, полковники носи та лейтенанти коновалюки хлібом-сіллю, квітами під гусениці танків, списками "свідомітів" та чергами за поліцейськими пов'язками. Українець, з мізків якого рашпілем "українського" телебачення стерто звивини, що відповідають за здатність критично мислити та за наявність почуттів патріотизму й гідности, у загарбнику вбачатиме не муравйовського садиста, мародера і ґвалтівника, а симпатичного героя російського серіалу. Оскільки після серпня 2008 року такий сценарій фантастичним вже не вважається, небезпека очевидна вже сьогодні.

Підстав стверджувати, що українські канали дують в дудку Мосагітпропу свідомо, сьогодні немає. Засилля в ефірі російського продукту продиктоване відразу кількома чинниками, найвагомішим з яких є економічний. "Хлібосольне" українське законодавство дозволяє добре заощадити на дублюванні. На додачу, Росія має власний ємний ринок, який забезпечує продукту окупність, а ринки України та інших країн є лише додатковим бонусом, що дає можливість запропонувати покупцеві умови, які інших виробників роблять неконкурентоспроможними. Якщо взяти до уваги, що вирішальний вплив на українські канали здійснює вкрай обмежене коло осіб, - зрозуміло, що політика каналу значною мірою є відображенням культурних та політичних уподобань власників та топ-менеджерів, рівня їхнього інтелекту, культури, відсутности у них патріотизму або навпаки - наявности патріотизму відносно до іншої країни. Коли особистим другом і фаном Ігоря Крутого є Р. Ахметов, то цілком природно, що ТРК "Україна" розважає свою аудиторію не джазом чи "world music", а запальною московською попсою, веселими клоунами та "новимі русскімі бабкамі".

Несиметричність у ставленні народів України та Росії один до одного, з усіма небезпечними наслідками, може бути нівельована двома шляхами - контрпропагандою або обмеженням інформаційного впливу протилежної сторони. Уявити, що Україна проводитиме антиросійську пропаганду, мало кому вистачить фантазії - Україна не Росія. Тому залишається другий варіант. Зусилля влади у вирішенні цієї проблеми успіхом допоки не увінчались. На засіданні РНБО України, що відбулось 21 березня 2008 року, інформаційну експансію іноземних держав визначено як головну загрозу національній безпеці України. Прийняте рішення передбачало заходи, покликані нейтралізувати іноземний вплив, забезпечити інформаційний суверенітет України.

З того часу минуло більше року, але ефективного механізму протидії іноземному інформаційному впливу, у тому числі й у сфері телебачення, Україна досі не має. Частка ефіру, що залишається після розміщення вітчизняного продукту, фактично монополізована Російською Федерацією. Апеляція до антимонопольного законодавства у даному разі є безперспективною, оскільки у сьогоднішньому вигляді воно не враховує особливостей інформаційної продукції і розглядає її як будь-який інший товар - кокс, оселедці чи пральний порошок, тоді як, згідно із Законом України "Про інформацію", інформаційна продукція об'єктом товарних відносин не обов'язково є, а лише може ним бути. А особливості її варті того, щоб на них зважали, - інформаційна продукція може бути носієм ідеології та засобом пропаганди, що, як відомо, планується, фінансується та координується не суб'єктами господарювання, а державами, за принципами далеко не прозорими і далеко не ринковими.

Через відсутність механізму визначення на ринках монопольного становища іншої держави та механізмів його демонополізації, антимонопольне законодавство не може поширюватись на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням іншими державами інформаційної політики на території України, а отже - й не може бути застосованим для врегулювання зазначеної проблеми.

Чи не єдиним дієвим засобом захисту телеефіру від його монополізації іншими країнами може бути запровадження квот на присутність в ефірі телерадіоорганізації аудіовізуального продукту, виробленого в одній, окремо взятій, країні. Тобто доля продукції походженням з однієї країни в частині, що залишається після розміщення в ефірі вітчизняного продукту, має бути обмежена до розумного рівня, скажімо, не більш як 10-20 відсотків. Такий крок не лише обмежить негативний зовнішній вплив, а й сприятиме забезпеченню присутности на екранах вітчизняних телеканалів культурного різноманіття світу. Але одного лише цього заходу достатньо не буде. Проблема в тім, що, згідно із законом, національним аудіовізуальним продуктом вважаються "програми, фільми, аудіовізуальні твори, вироблені фізичними або юридичними особами України". Чи варто говорити про те, які широкі можливості для зловживань дає таке недолуге трактування?

Якого горбатого вміють ліпити глядачеві під виглядом вітчизняного продукту телевізійники - промовисто ілюструють "шедеври", яких щонеділі в рубриці "Наше нове кіно" демонструє канал СТБ. Ось один із них - мелодрама "Папа напрокат". Мова - зрозуміло. Актори - відповідно. Прізвища персонажів - також. Фрази: "Русcкій в школє нє учіл?", "Мама, мне русcкій сдєлать надо". Далі - більше. Грошова одиниця - RUR. Автомобільні номери - хіба не зрозуміло? Мєнти - ті самі. Вікна старанно завішено тюлем, щоб ніхто не впізнав околиць Київського вокзалу. А що, така банальна історія не могла трапитись в Україні? І чому раптом російські сайти цей фільм називають російським?

Звичайно, такі кіномутанти мають право на існування, але вони не повинні називатись вітчизняним продуктом і заповнювати його квоту. Як і так звані спільні концерти української та російської попси, в яких 90 відсотків росіян "розбавлено" 10 відсотками українців і які до російського ефіру, до речі, потрапляють відфільтрованими від "непотребу". Але врахувати всі нюанси і перекрити всі шпарини для обходження закону не зможе навіть найприскіпливіше законодавче визначення терміна "національний аудіовізуальний продукт", тому вже сьогодні зрозуміло: у спірних випадках приналежність продукту зможе визначити лише експертиза. Хочеться сподіватись, що проблему іноземної окупації українського телеефіру буде вирішено раз і назавжди. Але для цього вкрай необхідно, щоб національні інтереси не були заручником рефлексії окремих політиків чи політсил на коливання зовнішньополітичної кон'юнктури.

Щоб не траплялись такі дивні речі, які на шляху від розробника до законодавця стались з одним із законопроектів. Розроблений на виконання згаданого вище рішення РНБО проект Закону України "Про Концепцію національної інформаційної політики" за час блукань урядовими коридорами сором'язливо змінив назву - національна політика тепер стала державною, і взагалі слово "національний" та похідні від нього з тексту ретельно вичищено. Підтримка української мови змінилась підтримкою державної, російської та інших мов. Акцент із забезпечення інформаційного суверенітету зміщено в бік свободи слова та суто товарно-грошових відносин.

Чим, як не поверненням на північний схід флюгера геополітичної орієнтації сьогоднішнього утримувача контрольного пакету акцій влади, це можна пояснити?

Автор: Сергій ОЛІЙНИК
Джерело: Українське слово http://www.ukrslovo.com.ua