Дезінформація, потоки інформаційного бруду і брехні, цілеспрямований добір агресивної і негативно зарядженої інформації — відповідальність за це в сучасному суспільстві набуває онтологічного характеру… Оскільки інформаційний простір утворює суттєвий вимір навколишнього середовища, то, очевидно, слід вести мову і про екологічні вимоги до нього, певну «інформаційну екологію». Так само слід дбати про чистоту, впорядкованість, доброякісність інформаційного середовища, не допускати його забруднення і засмічення. І вимоги щодо контролю тут мають бути так само жорсткими, як і щодо середовища природного, чи навіть і більше, — бо йдеться про можливу деформацію, викривлення свідомости людини, її духовної і соціальної сутности.

З переходом людства у нове століття і тисячоліття з шаленою швидкістю (так, що і не встежиш за цим у буденній метушні — і тому ніби непомітно) відбуваються глибокі зміни у структурі і вимірах людської життєдіяльности загалом. Людина — духовна істота, буття якої здійснюється у смисловій реальності культури, ціннісно-смисловому універсумі, символічному просторі, людина — взагалі істота символічна, Homo symbolicum. Для людини часто — «древній міф живіший од насущної мороки» (Ігор Римарук). Символічні форми культури — мова, міф, релігія, мистецтво, наука, історія — утворюють простір людського буття, світ людини, у якому й виявляється людська сутність.

За останні десятиліття з’явився новий, не бачений раніше вимір людського світу — віртуальна реальність, наповнена безмежною кількістю формоутворень, смислів і символів, що відкриває потенційно можливі світи людської життєдіяльности. Відбувається відчутне «зміщення центру» людського буття саме у цей інформаційно-семантичний простір. Як свідчить С. Б. Кримський, це знаменує перехід людства до нового періоду історичного буття — постісторії. Йдеться про тему, яка, безумовно, потребує окремого розгляду і осмислення. Але деякі вияви зазначених процесів у сьогоднішніх українських реаліях викликають особливу стурбованість.

Загальнозначущі історичні події у соціально-економічній, політичній, духовній сферах виявляються, фіксуються, осмислюються і вив’язуються в єдине ціле у глобальному інформаційному універсумі, творцями якого є ми самі — вчені, мислителі, журналісти, письменники, поети, і кожна людина зокрема. У книзі Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» головний герой, як і багато з нас, перебуває під неймовірним інформаційним тиском (інтернет, газети, телевізор, радіо та ін.) і боляче переживає, рефлексує з приводу тієї інформації, яку пропускає через себе. При цьому виникає запитання: чи має людина жити своїм приватним життям, а чи мусить бути підключена, як до високовольтної лінії, до інформаційного простору буття сучасної цивілізації, сповненого трагізму, абсурду, безумства, але також і злетів людського духу. Насправді вибору тут немає — новий вимір історії і людської життєдіяльности стає визначальним і переважаючим у розвиткові суспільства. Тому дедалі більш значущими і важливими для людини стають події, смисли, ідеї, цінності, погляди і міркування, що транслюються в інформаційному просторі.

Ліна Костенко завершує свою хроніку Майданом 2004 року. Сьогоднішні ж процеси в інформаційно-семантичному просторі-часі України викликають, на жаль, не менше занепокоєння. То тут, то там — і все частіше — з’являються такі знайомі (хоч трохи й призабуті) радянські прийоми, методи маніпуляції свідомістю, нав’язування певних стереотипів мислення, створення бажаної (віртуальної) картини суспільного життя, певної соціальної ілюзії, яка видається за реальність. Особлива заслуга тут, безумовно, належить телебаченню, яке за останній рік стало просто нестерпним. Насправді, важко витримати таке божевілля, щоб не стати «українським самашедшим».

Українські канали дивитися неможливо, за винятком двох чи трьох. Кудись безслідно зникли разом із журналістами змістовні передачі, яких і так було небагато; а ті, що залишились, — переродилися у повну протилежність, до непізнаваности. На більшості каналів — щось настільки чужорідне й примітивне, що викликає повне відторгнення у небайдужого глядача. «У телевізорі» — або суцільний кримінал, бандитизм і жорстокість, або «Роскошная жизнь», «Светская жизнь» нашої так званої еліти, що перевершує всі межі здорового глузду. «Всі танцюють», регочуться, співають новоявлені «зірки»… Перший національний у найкращий час багаторазово прокручує пишні святкування та гулянки представників «укрсучеліти», що виглядає як відверта зневага до глядача. На одному з каналів новини постійно починаються із жорстоких убивств, пограбувань, дорожніх аварій та інших жахіть — ну, звісно, це ж найголовніша в державі інформація, що має найважливіше суспільне значення! І постійна тональність багатьох передач (особливо російських, але й наші не відстають) — ностальгія за радянськими часами. Вона присутня і в передачах про мистецтво, і в науково-популярних, історичних та інших. Чому так швидко наші ЗМІ здають уже, здавалось би, завойовані позиції?..

Проте є в духовному українському просторі явища, що дарують надію. Яскравою подією, зокрема, стала постановка «Солодкої Дарусі» та «Нації» Івано-Франківським академічним обласним театром, гастролі якого відбулися нещодавно у Києві. Животворна атмосфера, що панувала на спектаклях, найкращим чином протистоїть безпам’ятству, ностальгії за радянським минулим, натиску чужорідного примітивізму.

І оскільки інформаційний простір утворює суттєвий вимір навколишнього середовища, то, очевидно, слід вести мову і про екологічні вимоги до нього, певну «інформаційну екологію» — так само, як існує соціальна екологія, урбоекологія тощо. Так само слід дбати про чистоту, впорядкованість, доброякісність інформаційно-смислового сере-довища, не допускати його забруднення і засмічення. І вимоги щодо контролю цього середовища мають бути так само жорсткими, як і щодо середовища природного, чи навіть і більше — бо йдеться про можливу деформацію, викривлення свідомости людини, її духовної і соціальної сутности.

Межі людської свободи, які вражаюче розширюються в інформаційно-технологічному суспільстві, мусять бути врівноважені новою мірою відповідальности людини. Дезінформація, потоки інформаційного бруду, сміття і брехні, цілеспрямований добір агресивної і негативно зарядженої інформації — відповідальність за це в сучасному суспільстві набуває онтологічного, буттєвого характеру. Як знищення і забруднення природного середовища небезпечне для життя і здоров’я людини, так само і змістовне наповнення інформаційного середовища може бути шкідливим і небезпечним для неї. «Ми — птиці інформаційного простору. Іншого у нас немає» (Л. Костенко). Адже, за визначенням ВООЗ, здоров’я — це стан повного фізичного, соціального і духовного благополуччя людини. А про яке соціальне і духовне благополуччя українця може йтися, якщо в кожній сільській хаті, у кожній маленькій квартирці з телепростору виливаються такі інформаційні потоки, що треба мати неабияку силу духу і дуже здорову психіку, щоб протистояти цьому натиску.

Складається враження, що якийсь невидимий «всезагальний суб’єкт» навмисно, цілеспрямовано знущається, принижує, шматує і терзає душу, випробовує терпіння українських людей. Хтось неназваний хоче домогтися повної суспільної амнезії, дебілізації, примітивізації і мислення, і емоційно-почуттєвих переживань. Людина в такому середовищі деградує, у неї атрофується здатність критично і чітко аналізувати та осмислювати події, непомітно для самої себе вона стає залежною і керованою, перетворюється на об’єкт маніпуляцій — яка вже тут свобода?!

Він, цей цинічно-жорстокий незримий «суб’єкт», намагається відібрати у нас мову — української вже майже не чути з екранів телебачення, навіть на центральних українських каналах. Але ж мова — це «дім буття» нації!
Насправді цей невидимий «всезагальний суб’єкт» — це не таємничий «хтось». Це ми самі і є, ми самі вибудовуємо, витворюємо, моделюємо і наповнюємо собі свій інформаційно-смисловий універсум, своє життєве середовище, свій «дім буття». Кожен — без винятку — відповідальний за цей простір, і кожен має виробити у собі духовну стійкість, здатність протистояти агресивному інформаційному натиску, щоб зберегти людське в людині, не дати «антропологічній катастрофі» поглинути людяність.
Ганс Йонас, німецько-американський філософ ХХ століття, вибудовує нову етику відповідальности для технологічної цивілізації і, на противагу Канту, пропонує формулювання категоричного імперативу: чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувалися з неперервністю автентичного людського життя на Землі.

 Автор: Лілія ВОЙТЮК Українське слово