''Португалія - це Україна мрій!'' 
 
Автор: Марта Шокало, для Бі-Бі-Сі, Лісабон
 
Знайомство з португальськими заробітчанами починається ще з літака.  Рейс “Київ-Лісабон” не схожий на інші міжнародні рейси. Більшість пасажирів – прості українці: немолоді люди із провінції з натруженими руками та втомленими обличчями.

Дослухаюся до розмови жіночок поруч – говорять про життя у Португалії. І залюбки розказують мені.

Валентина із Хмельницька повертається з відпустки. В Португалії живе вісім років. Каже, що не шкодує, що виїхала, але дітей туди не кличе, бо важка робота. В Україні Валя була головним бухгалтером, а в Португалії збирає малину.

Її товаришка Наталя разом з чоловіком працюють на кам’яноломні. Зарплата невелика, але вони знімають окремий будинок, кілька разів на рік їздять відпочивати на океан і своїм життям задоволені.

Жінки розповідають, що вже почуваються європейцями і ніяковіють від українських реалій.

“Дай Бог щоб ми так за 100 років жили”, - зітхає Надія. Вона їде в Португалію до сина в гості, і хоче, щоб діти її колись туди забрали із Вінниці.

Відтоді, як українці масово почали виїжджати на заробітки до Португалії, минуло десять років. Тоді тут їх було майже сто тисяч. Тепер трохи більше сорока. За ці роки їхній статус змінився: вони вивчили мову, майже всі легалізувалися, покупили житло, перевезли родини. Та досі для багатьох життя тут лишається важким. Та все ж, як вони кажуть, легшим ніж в Україні.

“Хочу звикнути вдома, але ніяк не можу звикнути. Тут краще: більший заробіток, стабільність, життя легше, без проблем. Вдома, як приїду, все якісь проблеми”, - говорить мені чоловік, якого я зустрічаю на вокзалі у Лісабоні. Звідси щотижня відправляється автобус в Україну.

Цього разу автобус напівпорожній. Більшість пасажирів їдуть додому в гості. Ніхто не сказав, що повертається назавжди.

“Не знаю, подивлюся як вийде. Як приживуся в Україні після семи років у Португалії, то залишуся. Якщо буде робота”

“Ще поки що тут. До кращих часів”.

“Діти мене кличуть, але я не хочу. Ще рано, ще трошки”.

Ось таке почула я від людей.

Їхні долі схожі. Усі вони в Португалії давно. І майже всі працюють на тяжких роботах: будівельники, доглядальниці тощо.

Дехто навіть зараз має проблеми із документами.

 “Я тут вже 10 років, а ще досі ні разу не був вдома. Дуже хочу, але не маю змоги, бо бос такий, що не дає дозволу на легалізацію”, - розповідає мені чоловік, який проводжає додому свою дружину. Вона їде до доньки.

“А вас ваша донька не кличе додому?” – запитую.

“Та вона вже й не пам’ятає тата. Я лишив її маленькою, років три їй було”.

Тримає українців у Португалії не тільки гарний та стабільний заробіток, а й ставлення до них самих португальців.

“Хоч ми з-за границі, хоч ми імігранти, до нас дома так не відносяться як до нас відносяться тут”, - хвалиться Стефанія.

“Жиєш, працюєш, і тебе поважають. А в нас ... Я їхав перший раз додому, то до мене в Києві на вокзалі пристала міліція. Перерили всі сумки, 175 євро забрали, половину того, що я віз. Ось вам наша міліція! А тут я стільки роблю, до мене ще жоден міліціонер не підійшов, не спитав, де твої документи чи шо. Нема в нас добра! Нема чого вертатися! Тому і люди добре роблять, що роз’їхалися по світі. Хоч дітям поможуть», - каже чоловік, який їде в Україну на весілля свого сина.

Майже скрізь мене супроводжує Василь Шайтанюк – відома серед португальських українців людина. Він - один із засновників спілки українців в Португалії. Це його автобус возить людей в Україну.

Василь був змушений приїхати в Португалію, бо мав великі борги. В Україні йому не дали займатися бізнесом – він мав 100 гектарів землі.

“Судився роками і мене наша судова система довела до повної ручки”, - розповідає.

Вісім років тому в Португалії він починав зварювальником, а зараз – власник кількох фірм. Купив собі машину, квартиру. Має своє туристичне агенство, а також магазин українських продуктів в центрі Лісабона. Тепер вже не він працює на португальців, а вони – на нього.

Українці у порівнянні з іншими імігрантами, наприклад, з колишніх португальських колоній в Африці, інтегрувалися найкраще. В Португалії навіть росіян та молдаван називають “ucranianos” (“українці” португальською).

Мені пояснили, що португальці, можливо, тому такі добрі до мігрантів, що самі їздять по світу на заробітки. Зараз, наприклад, їх тільки в Анголі три мільйони: країна відбудовується і зарплати там кращі ніж вдома.

За десятиліття в Португалії утворилося багато змішаних шлюбів. Українські жінки подобаються тутешнім чоловікам. А тутешні жінки вважають українців відповідальнішими та хазяйновитішими. Таке принаймні говорить дружина-португалка Павлові Содосі – голові спілки українців в Португалії.

Він досі громадянини України. Давно вже міг отримати португальський паспорт, але не хоче: “Я як громадянин України в Португалії досить захищений. Єдине, що відрізняє мене від португальського громадянина – це те, що я не можу брати участі у виборах”.

Павло розповідає, що португальська держава всіляко підтримує українську громаду. Безкоштовно надає церкви – перша українська церкву у Лісабоні відкрив португальський священник – допомагає українським школам, яких тут близько двадцяти. Єдине, чого не має громада - повноцінної газети.

З 2001 року в Португалії виходять газети “Слово” та “Маяк Португалії”. Обидві вони російськомовні і, як стверджує Павло, фінансуються російським посольством.

“Вони мають антиукраїнський характер. Вони не друкують матеріали, які ми їм даємо”, - розповідає він і зауважує, що росіян в Португалії вдесятеро менше ніж українців.

Посольство України в Португалії не може спонсорувати газету, бо не має на те коштів. Щороку їхнє фінансування скорочується, навіть на проведення українських свят. Часто гроші на це дають самі португальці або міжнародні компанії з переказу грошей.

Увесь час в Португалії я чула про переваги життя тут, і як їх побачила. Чудовий клімат, тиша і спокій, низькі ціни. Хорошу квартиру з ремонтом і вбудованими меблями в Лісабоні можна купити за менші гроші ніж хрущовку у Києві. Низькі ціни на комунальні послуги та харчі – м’ясо втричі дешевше ніж в Україні! Розвинена система страхування, якою цілком скористалася наступна моя співрозмовниця Тетяна.

“Я стільки маю страховок, що якби я зараз вмерла, мій син був би дуже багатий. Він мав би квартиру, він мав би 100 тисяч євро”, - хвалиться жінка.

Ще одне, що мене вразило: португальська влада щомісяця виплачує українцям по тридцять євро допомоги на кожну дитину, навіть якщо діти в Україні.

Про це мені розповів Віталій Шевчук, у якого три сини.

“Наші тут ще цим користуються. Я знаю, що багато поробили справки і на ті липові справки отримували гроші. А португали такі наївні – вони вірять ксерокопіям. А потім вже коли вони зрозуміли, що ми можемо шахраювати, то кажуть: ану приведи дитину. То наші беруть позичають один в одного дітей...”

Віталій Шевчук втік до Португалії від успіху та багатства. В Україні він займався політикою і був власником швейної фабрики. Тут працює охоронцем на заводі. Каже, що щасливий.

Біля хати має грядку: тут і редька, і цибуля, картопля, яка родить тричі на рік, єдине, що не росте – це кріп. Під вікнами – помаранчеве дерево. Господар припрошує збирати апельсини, щоб не гнили.

“Я тут вільний. Тут всі посміхаються. Навіть коти тут добріші, собаки не кусаються”, - жартує Віталій. – Не думаю, що ми зіпсували ложкою дьогтю цю гарну країну – вписуємося, асимілюємося. Людина, яка вже тут пожила, їй важко переінакшуватися. Мене обурює, коли дивлюся наше телебачення: чомусь більшість депутатів кажуть, що ми тут в батраках, мало не унітази миємо. Люди добрі, та ви приїдьте подивіться!”.

На українське телебачення в Португалії я натрапляю тільки раз – в домі Віктора та Наталки. Вони мешкають і працюють на острові Троя, що через затоку від Сетубала. Це курортна зона, так звані дачі багатих португальців. Віктор – садівник, Наталка – прибиральниця.

Приходжу до них якраз Вербну або, як тут кажуть, Пальмову неділю, тому нас всаджують за стіл. Частують капусняком та домашніми маслюками, які виросли під пальмами.

Розмова за столом теж про плюси життя у Португалії. Хоча, мабуть, якби не я, вони і не говорили б про хорошу зарплату, зручності та гарне ставлення господарів – вони до цього звикли.

Ми їмо, а по телевізору – українські новини. Це як повідомлення з іншого світу! Там важко, криза, холодно. А тут про кризу не згадують, за вікном сонце і океан, і мимоволі переходимо на розмови про те, коли краще збирати мушлі, і скільки діток народилося у місцевих дельфінів.

В Португалії я побачила Україну, про яку мріють вдома. І, можливо, всі ці люди зроблять її такою, коли повернуться.

Фото 1: Українці в Португалії
Фото 2: Віталій Шевчук: Я тут вільний. Тут всі посміхаються. Навіть коти тут добріші, собаки не кусаються
Фото 3: Я тут вже 10 років, а ще досі ні разу не був вдома.
Фото 4: Тетяна

Джерело: BBC UKrainian, : http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/story/2009/06/090604_zarobitchany_portugal_oh.shtml