Проблеми буття української мови й сьогодні залишаються актуальними й тривожними, незважаючи на державне утвердження української нації. Своїми думками на цю тему з нами поділилася відомий мовознавець і політик Ірина Фаріон, у творчому доробку якої такі цікаві й вагомі книжки, як «Українські прізвищеві назви Підкарпатської Львівщини наприкінці XVIII — поч. ХІХ ст. “ (2001), «Правопис — корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір» (2004), «Мова — краса і сила: Суспільно-креативна роль української мови в ХІ — середині ХІХ ст.» (2007), «Отець Маркіян Шашкевич — український мовотворець» (2007). Пані Ірина є авторкою мовно-рекламних та мовно-мистецьких проектів, спрямованих на суспільне утвердження української мови, — «Скарб нації» і «Говорімо правильно і красиво» та «Мова — твого життя основа»

— Сьогодні ще триває процес змагань за нормальні умови для розвитку української мови. Які його особливості?

— У суспільстві не існує окремо відділених мовних питань. «Умови для розвитку української мови» — це умови життя українця. Вони такі, як влада, яку більшість українців обрала. І нема сенсу ремствувати на неї, а є сенс зростати українцям як самодостатній нації. Єдина умова цього зростання — рівень національного самоусвідомлення. Тоді будуть належні умови для мови. На разі всі умови є для мови-окупантки й асиміляції українців — російської. Влада поводить себе як колоніяльна адміністрація, призначена ззовні. Вона здатна лише на зовнішнє реагування, бо не має внутрішнього державницького україноцентричного, чи націоналістичного, стрижня: це або лояльність до російськомовної експансії, або гнило-ліберальне пристосування до модної мультилінгвальности, або агресивна оборона «вєликаво і магучєва», що ніяк не вкоськає до кінця «солов’їно-безборонної», або етнофольклорне плакання у стилі народництва ХIХ століття із позою наївного захисту мовного права титульної нації замість здорової агресивної реакції на чужомовного хама передусім як представника влади, наприклад партії регіонів та інших політичних перевертнів.

Поряд із цим зауважу: нема сенсу боротися з російськомовними чи етнічними росіянами, а чи з іншими меншинами, а є сенс кардинально змінювати колоніяльні умови життя, в яких ці люди ніяк не можуть заговорити мовою своєї і нашої землі. А це означає здійснити радикальний інформаційний перерозподіл в країні відповідно до кількости проживання українців. Нагадаю, що, відповідно до останнього перепису населення 2001 р., українці — моноетнічна нація: їх — 77, 8 %, себто ми маємо абсолютну перевагу у всіх областях, зокрема перевагу, що сягає понад 90 % у таких областях: Тернопільська обл. — 97,8, Івано-Франківська — 97,5, Волинська — 96,9, Рівненська — 95,9, Вінницька — 94,9, Львівська — 94,8, Хмельницька — 93,9, Чернігівська — 93,5, Черкаська — 93,1, Київська — 92,5, Полтавська — 91,4, Житомирська — 90,3, Кіровоградська — 90,1; понад 80 %: Сумська — 88,8, Херсонська — 82,0, Миколаївська — 81,9, Закарпатська — 80,5; понад 70 %: Дніпропетровська — 79,3, Чернівецька — 75,0, Запорізька — 70,8, Харківська — 70,7; понад 50 і 60 %: Одеська — 62,8, Луганська — 58,0, Донецька — 56,9. Лише у Кримській АР українців меншість — 23,4 %. Отож, є всі об’єктивні чинники, чи умови, щоб здійснювати адекватну мовну політику передусім через негайну зміну законодавчої бази (для цього досить і президентського Указу), зміну інформпростору та системи освіти.

— Як би Ви оцінили політику сучасної української держави в мовній сфері?

— Наша мова — одна з найполітичніших мов світу: від кінця ХIУ ст. до кінця ХХ ст. вона взяла на себе функцію зліквідованої держави. Вона стала цією державою, аби «держати» нас разом. Мова — це влада, санкціонована Богом. Віддамо цю владу — віддамо наше національне буття.

Мовна політика — це змагання за людську душу або ж система державних заходів для перетворення мови у перший і останній бастіон захисту її інтересів. Недарма казав видатний лінгвіст І. Бодуен де Куртене, що мова — це діялект, на сторожі якого стоїть армія і поліція. Аби виграти це змагання і збудувати цей бастіон, слід передусім викрити й озвучити мовну правду. Ця правда має два основні виміри: юридичний і політичний.

Суть юридичного виміру в тому, що відповідно до 10 ст. Конституції України українська мова — державна. Те саме положення містить Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» зі змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 28 лютого 1995 року № 75/95-ВР, ВВР 1995 р., ст. 85. Окрім цього, 14 грудня 1999 року Конституційний Суд України розтлумачив обов’язкове застосування української державної мови в органах державної влади і органах місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України. Прикметна риса всіх цих, здавалося б, доленосних для нашої мови документів — привид мови російської. Якщо перша теза стверджує державність української мови, то друга обов’язково гарантує вільний розвиток, використання і захист російської. Попри це правове «словоблудіє», юридично важливими є два положення (див. Розділ І «Загальні засади» Конституції України): по-перше, державна мова є складником конституційного поняття «конституційний лад» (отже, посягання на неї є посяганням на цей лад, який, відповідно до Конституції, можна змінювати тільки через референдум); по-друге, українська мова є державним символом (хоч, на жаль, і досі у спотвореному варіянті сталінського Правопису 1933 року). Натомість російська мова є символом нашого національного гноблення і всеохопним знаряддям асиміляції. Зміна мовного державного символу — це те саме, що зміна кольорів прапора чи герба. Поряд із цим начебто діє Постанова Кабміну від 2 жовтня 2003 року № 1546 «Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004–2010 роки», координатором виконання якої є Міністерство освіти і науки України. Попри це, не зроблено таких надважливих кроків:

а) не вироблено конкретних механізмів контролю за впровадженням державної мови в різні сфери функціонування та відповідальности службових осіб і керівників підприємств приватного сектору економіки за недотримання мовного законодавства;

б) не вироблено конкретних механізмів державного захисту і сприяння українській мові в нових умовах вільної ринкової конкуренції з досі панівною російською мовою;

в) не створено контрольного органу і найвищого арбітражу з питань виконання мовного законодавства.

Однак не вся мовна правда в теперішньому: від часів Переяславської ради українська мова зазнала приголомшливого водночас юридичного і політичного лінгвоциду (мововбивства) не тільки через 479 циркулярів її заборони, а й через приниження її статусу та престижу, через оголошення її неприродною, неавтохтонною, через зближення й уподібнення її з російською, через ставлення до носіїв цієї мови, через освіту, через демографічну політику, через начебто свободу вибору мови та ін.

З огляду на це держава має визнати на найвищому рівні явище лінгвоциду й ухвалити «Закон про захист, утвердження і розвиток української мови». Серед засад закону обов’язковими є такі: а) поняття про статус української мови як мови міжнаціонального спілкування на території нашої країни; б) визнання поділу українців на українськомовних і російськомовних (14,8 %, або понад 5 млн) як наслідку колоніяльного існування України у Московській імперії; в) визначення українсько-російськомовних стосунків у сучасному демографічному дисбалансі як колоніяльно-імперських; г) трактування подальшого експансивного функціонування російської мови на теренах України як духового засобу поневолення українців; ґ) розцінювання спроби змінити 10 ст. Конституції України з узаконення двох державних мов як посягання на державний суверенітет.

У чому ж політичний аспект мови? Політика — це боротьба за владу, а мовна політика — за владу над людським мисленням і світоглядом. У нашій державі від виборів до виборів мова є тлом політичної боротьби, а найвища влада поводиться як класична колоніяльна чи постколоніяльна адміністрація в умовах лінгвоокупації. Жодна з парламентських політичних партій, що, на жаль, реально впливають на законодавчий процес, не виявляє не те що законодавчого наступу у відвоюванні територій для державної мови, а й постійно демонструє угодовську або регресивну позицію. Логічними, з огляду на це, є дії виконавчої гілки влади: ліберальні і відступницькі або просто маразматичні, як, до прикладу, надання статусу регіональної російській мові у низці східних та південних областей.

— Які форми і методи утвердження рідної мови могли б запозичити українці зі світового досвіду?

— Нам би дослухатись до західних сусідів — нечисельних, але гордих словаків: «У нас завжди слово було справою понад усі справи. Воно було єдиною зброєю, причиною і наслідком» (В. Минач). Ці слова письменник промовив після того, як на початку 90-х рр. ХХ ст. економічна ситуація у Словаччині різко погіршилася, і саме тоді словаки зосередилися на вирішенні мовного питання — і словацька стала державною. Світова практика визнає верховенство мовних прав нації над мовними правами особи. Це має стати наріжним каменем у вирішенні наших мовних проблем.

Можна йти від супротивного. Ось досвід нашого східного «стратегічного партнера». Росія не приховує, що це питання є надважливим елементом зовнішньої політики, зокрема на пострадянському просторі. Ця держава не припиняє спроб змусити новостворені держави надати російській мові на своїх теренах особливого привілейованого статусу, про що свідчить протест Держдуми в жовтні 1998 року проти закріплення в новій конституції АР Крим тільки української мови як державної; нота МЗС від 28 січня 2000 року та заява уповноваженого з прав людини в РФ про «витіснення російської мови з повсякденного вжитку в Україні» у зв’язку зі згаданим рішенням Конституційного Суду; заяви голови Держдуми про потребу надати російській мові статус офіційної та доцільність українсько-російської двомовности на загальнодержавному рівні у вересні 1998 року, віце-прем’єр-міністра В. Христенка у липні 2001 року та посла РФ в Україні В. Черномирдіна у січні 2002 року та ін. У цільовій програмі «Російська мова» (2006–2010 рр.) уряду РФ міститься таке положення: «У зв’язку з розвитком процесів міжнаціональної та міждержавної інтеграції тепер необхідно забезпечити на загальнодержавному рівні підтримку російської мови як потужного соціяльного чинника консолідації країн СНД, як стимулу реалізації геополітичних інтересів Росії. Програма передбачає посилення позицій російської мови в Росії, у країнах СНД та за їхніми межами». Відповідно до Закону РФ «Про російську мову» (ухваленого в травні 2005 р.) російська мова як державна «підлягає обов’язковому використанню, в тому числі і у сфері судочинства». Тож зрозуміло, чому ще у жовтні 2000 року Людмила Путіна подарувала нам промовисту відвертість: «Межі російської мови — це межі Росії». Її виступ у Петербурзі на всеросійській конференції «Русский язык на рубеже тысячелетий» можна звести до таких базових тез, які подам мовою оригіналу: 1. «Необходимо утверждать, отстаивать и расширять языковые границы русского мира». 2. «Утверждение границ русского мира — это и отстаивание, и укрепление национальных интересов России». 3. «Русский язык объединяет людей в русский мир — совокупность говорящих и думающих на этом языке» (газ. «Известия», 27.10.2000 р.). Ось таку енергію експансії і переконаність у майже святості своєї мови ми б могли й запозичити.

— Що таке престижність мови?

— Негативно ставлюся до цієї словосполуки, хоч саме слово «престиж» з французької означає «авторитет, вплив, повага». Хіба застосовують до найглибших людських почуттів (а рідна мова саме з цього шерегу) поняття «престижу»? Любов, повага або є, або відсутні. Цих почуттів не набувають і не обирають — ними живуть, усупереч всіляким зовнішнім обставинам та приманкам. Шевченко обрав українську як спосіб життя, коли і не йшлося про найменшу перспективу чи престиж для цієї мови і понад то — держави. Те саме зробили у різний час Маркіян Шашкевич у Галичині, Вук Караджич у Сербії, Чосер в Англії, Мартин Лютер у Німеччині, Миколай Рей у Польщі, Ян Гус і Томаш Масарик у Чехії, Данте в Італії та ін. Позаяк мова — це категорія державна і політична, то щодо неї слід застосовувати не поняття «престижу», а юридичні категорії: знаєш державну мову — здобудеш освіту і працю, не знаєш — їдь туди, чию мову знаєш. І жодного загравання з чиїмось «подобається» це чи «не подобається». Держава і мова — це передусім виконання законів, а не няньчення біля розумово відсталих (бо за 18 років не опанували державної мови) чи політично упереджених (бо не втямлять ніяк, що повернення в минуле не буде).

— Чи має ще українська мова якісь приховані потенціяли, щоб набути вищого міжнародного культурного і суспільного значення?

— Найголовніший потенціял кожної мови, і української зокрема, — у «войовничості, фанатизмі, культурі і заповзятливості її носіїв» (Андре Мартіне). Найприхованішою, наймісткішою і наймістичнішою субстанцією всього сущого є ДУША людини і народу. Як зауважив І. Франко, «мова росте елементарно — разом з душею народу». Що менше ми дбатимемо про міжнародну опінію, а більше зосередимо увагу на власному національному комфорті, то швидше станемо прикладом для всього світу.

— У цьому контексті: чи можуть бути додатковим «ресурсом» мови її історія, культурні можливості і багатство в минулому?

— Я не схильна розщеплювати час на очевидне минуле, теперішнє, майбутнє, і передусім тоді, коли йдеться про артефакти нашої культури та історії. Ці артефакти насправді є здобутками національного Духу різного часу і багатьох поколінь, оприявлених через непроминальні постаті, наприклад Шевченка чи Бандери, чи через знакові історичні події, як-от героїчний вчинок Мазепи чи Виговського. Ці люди — також кульмінація нашого майбутнього, якщо ми зараз не змарнуємо своєї національної енергії.

— Якими б, на Вашу думку, мали бути найперші нагальні кроки із саме культурного утвердження української мови? Адже, як визначили найвидатніші політологи ХХ ст., у ХХІ ст. головне змагання між народами відбуватиметься у сфері культури?

— Згадала Франкове: «Неполітична культура — се суперечність у визначенні», і ще: «культура містить у собі так багато політичних чинників (плекання мови, письменства, школи, народної освіти і т. д.)». Отож, перший крок — це кардинальна зміна влади, що йде у парі зі зміною свідомости: від колоніяльної, відтак постколоніяльної — до національної і націоналістичної. Це питання не лише часу, а й державного менеджменту, у якому найголовніше — система цінностей. Держава без ідеології, але з кошиком споживача — це людина без мови та культури, але з чотирма кінцівками і ротом, що патякає чи матоязичить.

— Сьогодні йде процес жахливого забруднення мови. Які Ви бачите шляхи піднесення її шляхетности, чистоти і виразности?

— Найперше самому бути шляхетним, чистим і виразним. Я як депутат об’їздила всю країну з презентаціями своїх книжок і численних мовних проектів, зокрема «Говорімо правильно і красиво» — наліпки у транспорті, громадських, навчальних і виховних закладах, відтак рекламний проєкт з пропагування провідників нації на ситилайтах «Скарб нації» та проєкт мовного плаката «Мова — краса і сила». Мій висновок простий — українці неймовірно потребують наснажування, високодухового та інтелектуального спілкування. Суспільство має бачити приклади для наслідування і неминуче зростатиме. Ми маємо живитися не лише продуктами на прилавках, а й глибокими ідеями, поривами та прагненнями. Є й інший шлях боротьби із забрудненням мови: правовий. Ухвалюючи новий «Закон про захист, утвердження і розвиток української мови», слід обов’язково передбачити штрафування публічних людей, ЗМІ та установ будь-якої власности тощо за порушення мовних норм, як це, наприклад, є у Франції чи Польщі. До речі, вже незабаром презентуватиму свою нову монографію «Мовна норма — знищення, пошук, віднова». У ній, власне, і розкрито основні причини «жахливого забруднення мови». Можливо, аналіз причин дасть глибше усвідомлення потреби висококультурної мови.

Ірина Фаріон

Народилася у Львові. Українка. Батьки виховували доньку прикладом власного життя — чесно, правдиво, оптимістично. І завжди з Богом. Їхня відданість своїм роботам (мама — у бібліотеці, тато — на газзаводі) створювали умови для самовиховання і самопізнання. Практично вся округа старших і молодших від Ірини дітей ходила до її «школи», що була розміщена у дідовій шопі. Згодом ця гра стала дійсністю.

Із другої спроби вступила до Львівського державного університету ім. Івана Франка на філологічний факультет (українська філологія), де навчалась до 1987 року. «Спочатку було Слово…» — все решта похідне. «Слово — це духова сила і базова креація людини, життя, суспільства. Цей фах можна назвати таїнством. Із ним я почуваюся обраницею долі» (із інтерв’ю). Закінчила дипломом із відзнакою, внесена до книги «Трудової слави університету».

Працювала лаборантом на катедрі загального мовознавства Львівського державного університету ім. І. Франка. До аспірантури з її світоглядом дорогу було закрито. «Що більше перешкод, то стрімкіший зріст і вищий політ» (із інтерв’ю). 1996 року захищає кандидатську дисертацію і здобуває ступінь кандидата філологічних наук. Нині працює на посаді доцента катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка».

Науковий доробок нараховує чотири монографії, 200 наукових статей. Упродовж 1998–2004 років очолює мовну комісію «Просвіти» НУ «Львівська політехніка», є членом наглядової ради Міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика, від 1998 року — ініціятор та організатор щорічного мовно-мистецького конкурсу серед студентів та учнів «Мова — твого життя основа». 2004 року стала лавреатом Премії імени Олекси Гірника.

Від 2005 року є членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Депутат Львівської обласної ради, член Політради ВО «Свобода».

Виховує дочку Софію. «Джерело моєї енергії — відчуття Божої присутности, любов найрідніших, незнищенна культура українців” (з інтерв’ю).

Розмову веде Олег БАГАН, Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова
Джерело: Українське слово