Іван Виговський і Заповіт Богдана Хмельницького

Автор: Олена Захарян

Іван Виговський став гетьманом в надзвичайно важкий для України період – 1657 року, вже після Віленського перемир’я і смерті Богдана Хмельницького. Горе долі української державності, яке вбило Богдана Хмельницького, лягло на плечі саме Івана Виговського. З’ясуймо ж, якою насправді була міжнародна політика Виговського, що йому заповів Хмельницький, і яке під тим підґрунтя.
 

За радянських часів особливо часто казали, і зараз також нерідко кажуть, нібито Богдан Хмельницький прагнув союзу з Москвою. І аж до того прагнув, що 1654 рік (коли були підписані Березневі статті) визначали як рік закінчення Національно-визвольної війни, революції: буцімто „возз’єднання України з Росією” – то й була найголовніша мета тої революції. Ми зараз не заглиблюватимемося в те, наскільки грубо помилковим є останнє судження (про закінчення війни), бо не це є метою цієї статті. Скажемо лише, що з таких міркувань на гетьмана Івана Виговського, який розірвав з Переяславську угоду 1654р. і підписав Гадяцький трактат, кажуть, що нібито він „продав Україну Польщі”, відлучив її „від православних братів” і т.д. і т.п. Тобто порушив усі прагнення Богдана Хмельницького.
 

Пояснимо, чому така думка є жорстокою помилкою.

Для вирішення суперечностей, проблем між Московією, Річчю Посполитою та Військом Запорозьким на вересень 1656 р. були призначені переговори у м. Вільно. На тих переговорах мала вирішитися доля України. До Богдана Хмельницького були вислані посли з Москви з питаннями щодо бажаного кордону української держави. На що гетьман відповів, що кордон між ляхами і Руссю має проходити по річці Віслі і границі угорській(!). Богдан Хмельницький у свою чергу заздалегідь попередив царя, що послом Війська Запорозького на переговорах у Вільно призначено сотника Романа Гапоненка, який одержав детальні інструкції від свого гетьмана.
 

Хмельницький покладав великі надії на ті переговори. Але поляки зробили хитрий хід: пообіцяли московському цареві польську корону. Спочатку за це вони вимагали, щоб українські козаки за тяжких для Польщі часів („Потоп” в польській історії) не нападали на них. А потім, не бажаючи віддавати корону, стали вимагати відсутності української делегації на Віленських переговорах. І цар Олексій Михайлович, спокушений польською короною та ідеєю „Третього Риму” (про те, що „Москва – третій Рим, а четвертому Риму не бувати”) зрадив свого союзника Богдана Хмельницького. Він заключив сепаратне перемир’я зі спільним з Україною ворогом – Річчю Посполитою. Хоча обіцяв в Березневих статтях воювати разом з українськими козаками проти Польщі і допомагати оберігати від неї українські землі. Адже це і був основний зміст того, щоб „прийняти під високу руку” козаків.
 

Цар не просто укладає сепаратне перемир’я. Віленське перемир’я стало також фактично першим поділом України між Москвою і Варшавою. А українське посольство навіть не було допущене на переговори, на яких вирішувалася доля України.
 

Посли, що повернулися з Вільно до Чигирина, пише академік І. Крип’якевич, „вхопили за ноги гетьмана, обливаючись слізьми”, говорили: „Погибло тепер запорозьке військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди прихилити голову. Москва хоче віддати Україну назад ляхам – козацьких послів не допустили до посольського табору, яко псів не пускають до церкви”. („Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией”. Спб., 1861, 1863, 1864, 1875, 1878, 1889. Т. 3, с. 555.)
 

Як свідчать очевидці, почувши це, Богдан Хмельницький кинувся, „як божевільний, як такий, що зійшов з ума...”, і закричав: „Діти, ви тим не журиться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від православного царя! Підемо туди, куди нам вкаже Всевишній, - не тільки під християнського царя, але й під бусурменського. А з цим нам вже не по дорозі!” Такі слова гетьмана клятвено підтверджував батько тодішнього генерального писаря Івана Виговського (те ж, Т. 3, с. 556).
Таким був політичний заповіт гетьмана Богдана Хмельницького. В такому ж руслі спрямовувалася і його подальша політика. Віленського перемир’я він не визнав, заховав подалі Березневі статті й робив самостійницьку політику України. Хмельницький готував українсько-шведсько-угорську угоду. Він сподівався, що це допоможе Україні окріпнути і протистояти Москві.
 

Тому політика Івана Виговського, яку в цілому можна охарактеризувати гаслом початку 20 століття „Геть від Москви!”, була виконанням політичного заповіту Богдана Хмельницького.

Виговський не подобався Москві. Йому звідти присилали нові статті, що дуже обмежували права Війська Запорозького. Іван Виговський відмовився від них. Він знову уклав угоду з турецьким ханом (що була розірвана після Переяславської угоди) і шведським королем. А це теж було продовженням політики Хмельницького!Московія намагалася здолати козацьку державу зсередини. Зокрема вона підбурила полтавського полковника Мартина Пушкаря на повстання проти Виговського, пообіцявши за це Пушкареві гетьманську булаву. Але Виговський придушив те повстання і, зрозумівши звідки ростуть ноги, сказав: „Москва готує нам домашню війну”. 

Тоді він остаточно розірвав відносини з Московією і у вересні 1658 року підписав Гадяцький трактат з Річчю Посполитою. Згідно цього трактату Україна (Русь) входила до Речі Посполитої як третя рівна складова (на рівні з Литвою та Польщею) як Князівство Руське.

Слід зазначити, що, якби не загарбницька політика Польщі та Москви, цей зачин загалом міг би мати чудові результати: адже Україна не просто отримувала автономію, а ставала складовою федерації на рівних умовах. Це могло б бути добрим державотворчим чинником. А до того ж, треба зважати на важкі історичні умови, в яких Виговському доводилося керувати Україною. В інших умовах його політика може й була б більш самостійною. Але в оточенні сусідів-зрадників – кримського хана і російського царя, який продавав Україну і задовольняв свої імперські інтереси – чи був у Виговського якийсь кращий вибір?
 Москва обурилася проти таких дій Івана Виговського. Вже навесні московські війська вторглися на територію України. Але в червні 1659 р. Виговський розбив московські армії під Конотопом – це й була славетна Конотопська битва.

За часів Російської імперії і Радянського Союзу така інформація щодо політичного заповіту Хмельницького і політики Виговського, звісно ж, була дуже невигідною правлячій верхівці. Тому вона і не популяризувалася. Ось чому значного поширення і зараз мають неправильні стереотипи. Але ми віримо, що часи змінилися, і українські люди вникнуть детальніше у власну історію з тим, щоб виявити, „чия правда, чия кривда, і чиї ми діти”. 
 

Автор: Олена Захарян

При написанні статті були використані такі джерела:

1. Лекції проф. В.І.Сергійчука з історії України.

2. В.І.Сергійчук. "Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах 16 - сер. 17 століття". - К.: В-во "Україна", 1991.

3. Додаток 2 до книги В.І.Сергійчука "Переяславська рада - трагедія України і програш Європи". www.ukrlife.org/main/evshan/s1654_19.htm