Автор: Олена ШАРГОВСЬКА
Gazeta.ua

— Підсудний Ганцов, як ви ставитеся до питання нацменшостей?

— 1918 року після заняття Києва більшовиками я мріяв про те, щоб зробити російсько-єврейський погром. Я хотів знищити євреїв і кацапів.

30 березня 1930 року. В Харківському оперному театрі триває показовий процес над членами Спілки визволення України, зрежисований Державним політичним управлінням — попередником КДБ. На лаві підсудних 45 провідних українських науковців. Вони погоджуються із найбезглуздішими обвинуваченнями. У академіка Сергія Єфремова вирвали, що то він створив терористичну мережу СВУ з осередками по всій Україні. А на роль шпигуна-дипкур'єра "призначили" 37-річного мовознавця Всеволода Ганцова. 21 лютого 1929 року він повернувся із відрядження до Німеччини й Франції, де працював в галузі славістики, експериментальної фонетики й лінгвістичної географії. Рівно через півроку його заарештували — мовляв, за кордон він насправді вирушив у справах СВУ, щоб налагодити зв'язки з тамтешнім "контрреволюційним центром та окремими представниками".

У київській в'язниці ДПУ Ганцова кинули в маленьку камеру з віконцем під стелею. Годували кепсько. "Вранці й увечері давали гарячу воду, іноді чимсь несмачним підфарбовану, а на обід о 12-й годині юшка, — писав у спогадах колишній співкамерник мовознавця Кость Туркало. — Цю юшку в'язні називали "баланда". Це була брудна гаряча вода, і в ній плавали або лежали на дні казана зернята сочевиці або пшона в такій кількості, що їх легко було би порахувати, не витративши на це багато часу".

— Ганцов, на допит! — грюкали в двері камери о будь-якій годині.

— На суді зізнаватиметесь, як і зараз на слідстві зізнаєтеся? — світив лампою в очі слідчий Горожанін.

Він відбирав кандидатів на відкритий суд: із кількохсот, яких забрали у справі СВУ, треба було вибрати 45, що на процесі у всьому слухняно "зізналися" би. Попереджував:

— Будете заперечувати — засудимо без галасу, спіймаєте кулю в цілковитій безвісті, ніхто й не знатиме, в яку яму ваш труп кинули.

На початку 1930-го підсудних доправили до Харкова — тодішньої столиці Української СРР. Там в Оперному театрі мав відбутися показовий процес. Але вигляд у в'язнів був надто виснажений для такого спектаклю. Бо ж запросили іноземних журналістів, які мали засвідчити, що все відбувається законно. Не можна було допустити, щоб вони здогадалися, що підсудних катували. Умови їх утримання різко змінили. Тепер в'язнів чотири рази на день повноцінно годували: на обід приносили першу й другу страви, давали булки з маслом. Перед самим судом тим, хто не мав, видали пристойний одяг. Кілька перукарів щодня приходили стригти й голити в'язнів. "На суді під час перерви нам виносили на тацях бутерброди з розкішною ковбасою і тістечка, — згадував Туркало. — І це тоді, коли в місті той самий совєтський громадянин з труднощами міг купувати тільки чорний хліб".

Вирок зачитали 19 квітня. Всеволод Ганцов "за вчинені злочини, спрямовані проти революції, держави, партії і народу, заслуговує виняткової міри соціального захисту — розстрілу. Доведені виявлені ним фашистські переконання й антисемітизм. У зв'язку з визнанням провини і каяттям підсудних суд виявив поблажливість". Найвищу міру Ганцову замінили на вісім років ув'язнення. Та відбув понад 25. На схилі віку полічив, що пройшов 40 тюрем і таборів. "Осуждение за принадлежность к организации, к которой я не принадлежал и которой вообще не существовало, явилось для меня причиной полной жизненной катастрофы", — писав 1957-го до тодішнього голови президії Верховної ради СРСР Клима Ворошилова.

— Як ви могли визнати свою неіснуючу провину? Ви особисто — і всі, підсудні у справі СВУ? — запитував уже 84-річного Ганцова письменник Гелій Снєгірьов.

Він збирав матеріали для книжки "Набої для розстрілу" — про той показовий процес.

— Мене спантеличили Страшкевич і Голоскевич (колеги-мовознавці, також засуджені. — "ГПУ"), все переконували, що треба з усім погоджуватися, чого вимагали слідчі й прокурори.

"Маленький міцненький дідок з доброю лагідною крізь усмішку українською мовою і добрими уважними очима. Ніяких ознак старечого маразму", — описував Ганцова Снєгірьов. Він нарешті дістав наукове визнання — його запрошують у президії всесоюзних з'їздів і конференцій. Та на постійну наукову роботу не беруть, бо офіційно реабілітований він не був. Перебивався написанням статей. Після жебрання по радянських інстанціях отримував мінімальну пенсію 52 крб — із розрахунку зарплатні бухгалтера ліспромгоспу, яким працював на засланні. Дружина, теж філолог, загинула у таборах. До Києва його так і не взяли, доживав віку в рідному Чернігові, в однокімнатці із племінницею дружини. Мусив із нею одружитися — інакше по його смерті родичку викинули б із помешкання.