Галина Кравчук,                                                                                               Вінніпеґ 

Ішли... і смерті не боялись...

 23 грудня 2012 року виповнюється 80 років з дня страти польським урядом Василя Біласа та Дмитра Данилишина, учасників нападу на поштове відділення в Городку в листопаді 1932 р., які попали на лаву підсудних у “справі Городка” (пізніше справа дістала назву “Біласа й Данилишина”).     

          З їхніми іменами пов’язана найгучніша акція українського підпілля 30-х років – напад на поштове відділення в Городку. Як відомо з історії українського визвольного руху, підписання в Ризі в березні 1921 р. договору між більшовиками та Польщею поклало кінець існуванню відродженої Української держави. Наддніпрянська Україна опинилася під більшовиками, а  народ майже всіх західних земель знову застогнав в польському ярмі у складі ІІ Речі Посполитої. Відкрите переслідування, дискримінація українців польськими шовіністами, арешти, нищення українських установ, закладів, товариств,  церков, закриття українських шкіл, заборона української мови... Людям не дозволено було збиратися на вулицях, навіть собаки їм заважали, тому кожен господар мусів тримати свою собаку на прив’язі. Інакше – кара.

          Але це не означало, що  від природи непокірний український народ змирився. Він далі боровся, але по-іншому. Бо підростаюче нове повоєнне покоління – на відміну від попередників, яким не вдалося полагодити українське питання шляхом переговорів на урядовому рівні, – рвалося до боротьби за свої політичні та національні права. Їхні молоді буйні голови прошивала думка: зробити щось для України,  що означало: збройне протистояння, посилення супротиву польській владі, відчайдушні терористичні акти (хоч Коновалець настоював на ідеологічно-політичному характері активності ОУН, а не на терористичних актах, які часто перешкоджали у парламентарній боротьбі), за окремими з яких стоять незабутні імена світлої пам’яті  Василя Біласа та Дмитра Данилишина.

          Їхне дитинство та юність пройшли у багатолюдному курортному місті Трускавці і випали на роки жорстокої польської окупаціі. Для подальшої боротьби з польськими наїзниками потрібні були гроші, а їх українське підпілля не мало. Напад на пошту в Городку, ця найгучніша в міжвоєнній Польщі акція українського підпілля, не вдалася. Польська поліція арештувала Василя та Дмитра, але, як відомо, ОУН зуміла перетворити поразку в нечувану пропагандистську перемогу, а члени ОУН Василь Білас та Дмитро Данилишин стали національними героями, які, як і сотні інших членів ОУН, залишилися вірними великій ідеї: “Здобудеш  Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї”.

          Від трагічного грудня 1932-го пройшло довгих 80 років, але лише відмовити «Отче наш» та відспівати «Вічную пам’ять» буде замало, щоб гідно вшанувати ПАМ`ЯТЬ тих,  які йшли на смерть за волю України.

          Як згадує п. Оля Сенчук (сестра Василя Біласа, яка з 1949 року живе в м. Вінніпеґ, Канада), Василь і Дмитро (Дмитро,  лише на чотири роки старший від Василя, був рідним братом її матері Єви) були життєрадісними юнаками, обидва грали в струнній оркестрі. Неабияким музикантом був і її брат Влодко. Так що в хаті була справжня оркестра. Василько ще був добрим танцюристом, який часто виступав на концертах у Трускавці, співав в церковному хорі.

          Вихованням дітей у родині Біласів займалася мати, бо батько Дмитро, будучи суворої вдачі, не знаходив спільної мови зі синами. Зате мати була “втіленням доброти, лагідності і вирозуміння”.

          Виховувалися діти в родині Біласів та Данилишиних на українських традиціях та звичаях, багато читали. В літню пору разом з друзями пластунами ходили на прогулянки в Карпати – на Маківку, Лисоню, Ключ, де були могили Українських Січових Стрільців. З літніх видів спорту дуже любили популярний тоді копаний м’яч. Зимою грали в шахи. 

          Василько був товариським, веселим, чесним і не корився польській владі. Коли поліцай зажадав заплатити кару - 5 золотих за те, що хлопці не припильнували пса, який зірвався з прив’язі, Василько різко відмовився. Він волів відсидіти добу в місцевій тюрмі, ніж платити кару.

          «Пласт» і «Просвіта» для братів були другим домом, там формувались їхні характери та світогляд. Заборона «Пласту» для багатьох юнаків, в тому числі і братів Біласів, привела їх до підпільної організації, до якої належав і Дмитро Данилишин. Він залишився в пам’яті п. Олі Сенчук завжди серйозним. Він був добрим спортсменом. Його мати Марія овдовіла, виховуючи п’ять синів та дві дочки, кожен з яких з часом опанував якоюсь професією і помагали один одному, як могли.

          В родині Біласів панувала згода, взаїмна пошана та любов. В їхній хаті завжди було дуже весело, навіть люди їм заздрили. Ніби передчуваючи своїм материнським серцем недалеке горе, мати казала: “Діти, не любіться так дуже, бо колись буде нам тяжко розлучатися”...  На це не треба було довго чекати. Перший раз брати були арештовані за участь у «Пласті» і відсиділи два місяці в тюрмі в Самборі. Потім  – за напад на пошту в Трускавці та після вбивства посла Голуфки. Нещастя на цей раз обминуло завдяки свідченням курортників, які мешкали в домі Біласів. Вони підтвердили, що якраз в цей час брати разом з приятелями  грали на ґанку на своїх інструментах. Не забарився і злощасний 32-ий рік, який знищив родинне, таке життєрадісне гніздечко Біласів і Данилишиних. Лише за один тиждень воно втратило чотири дорогі особи.

          Події цього року назавжди залишилися “болюче живими та незабутніми” в пам’яті сестри Василя Біласа – п. Олі Сенчук. Як відомо, напад на пошту в Городку, в якому брали участь Василь Білас та Дмитро Данилишин, був невдалим. Невдовзі провокатор Мотика видав інших членів ОУН, що стало причиною арешту брата Василя – Влодка та Катрі Крамар, сестри Дмитра. Мотика видав і місце, де була захована зброя. Влодко ще не знав за арешт брата Василя, і, як було домовлено, мав взяти вину на себе... Коли ж поліцаї з повною скринею зброї зайшли до хати Біласів, щоб арештувати Влодка, він зблід і лише зронив: “Ну, цим разом я вже скоро не вернуся”. Закутого в залізо його і тету Катрю повезли відразу до Львова. У Трускавці вже знали про напад на пошту в Городку та арешти учасників нападу. На зізнання до Дрогобича поліція забрала решту родини. В час допитів, які тривали аж до ночі, мати зомліла. 

          За тиждень згорьовані Біласи отримали поштову картку, яка стала останньою вісткою від Василя, в якій він писав: “Сиджу в тюрмі у Львові, все добре. Прошу не журитися”. Прибита тяжким невимовним горем,  мати лишає все і їде до Львова, де 22 грудня мав відбутися так званий “наглий” суд над її дорогим сином та братом. I вона, просячи в Бога сили витримати таке важке випробування, зробила все, щоб дістати дозвіл на вхід до залі розправ, щоб бути разом з сином та братом, відкидаючи думку, що це може бути востаннє...

          Цілий Трускавець тим часом ловив з радіо та часописів кожну вісточку про судовий процес у Львові. Описам цієї події та фотографіям з цього процесу були відведені цілі шпальти газет. Суд виявився немилосердним: смертна кара обом... 

          Під дзвони кожної з церков в Галичині хлопців стратили перед самим латинським Різдвом – 23 грудня 1923 року в 6-тій годині ранку...

          Пані Оля пам’ятає цей ранок і ніколи не забуде: “I в сірий ранок Грудня пішли на страшну смерть через повішення мій дорогий брат і вуйко. Пішли і чули, як дзвони їм смерть голосять. Перестали битися два серця, сповнені великої любови до України”. Вона разом з батьком та бабунею Марією Данилишин дивилася через вікно на ту масу народу, який з вінками та оркестрою сходився та з’їжджався до усипаного чорними прапорами міста, бо обіцяно було, що тіла хлопців можна буде забрати до Трускавця і тут похоронити. По телефону батько дізнався, що Василя і Дмитра... уже похоронили на цвинтарі у Львові, крадькома, без священика...  До пізньої ночі люди не розходилися, вони заходили до хати, торкалися ліжка, на якому спав Василько, дивилися знимки Василя та Дмитра, які, заливаючись сльозами, їм показувала бабуня Олі.

          За два дні мати, яка з горя зовсім посивіла, повернулася зі Львова. В Трускавці була проголошена загальна жалоба. На похоронні відправи, які відбулися в місцевій церкві в супроводі хору, в якому ще так недавно співали обидва хлопці, зійшлися тисячі людей, щоб віддати шану полеглим та виявити свій супротив польській владі, який зростав з кожним днем... З того часу в хаті Біласів назавжди завмерли сміх, музика, пісня. Особливо болючими були Різдвяні та Великодні свята...  

Василь Білас і Дмитро Данилишин (з архіву п. Олі Сенчук).
Могили героїв на Янівському кладовищі. На пам’ятниках - курінні хустки
пластового куреня ім. Івана Бігуна, 12.XII.2007р.(http://uk.wikipedia.org/wiki/ ).

          Тисячі людей з усього світу щорічно приходять на Янівський цвинтар у Львові, щоб поклонитися героям.

          Невесела доля спіткала і брата Василя – Влодка, який відбувши  шість років тюрми, пробував застрелити зрадника Мотику. Та в найвирішальніший момент... револьвер не вистрелив... Тому жив Влодко за кордоном. Лише в час першої більшовицької окупації нелегально повернувся в Україну, де проводив військовий вишкіл, і навіть раз, серед ночі, зайшов до рідної хати. Більшовицька куля наздогонила його, коли перепливав річку Сян, вертаючись за кордон. В 1941 р. більшовики довершили те, що почали поляки. Вони знищили дощенту родинне гніздо Біласів, заславши всю їхню родину в Сибір. Це сталося 22 травня, за місяць до приходу німців. Дочки Оля та Марія змушені були покинути Україну і лише по сімнадцятьох роках дізналися, що родичі повернулися, залишивши на завжди в сибірській мерзлоті бабуню та стриянку Павліну Білас. Загинув у більшовицькій катівні і другий вуйко Олі – Петро.  Вони вмирали з вірою, що

                   народ їх таки встане, як мур стане і відстоїть

                   свою землю, свою волю, дітей своїх кращу долю.

                        Слава Україні!   Героям вічна слава!!!

      Висловлюю слова щирої подяки п. Олі Сенчук за безцінні спогади

      та  її дочці Орисі Паркасевич за допомогу у підготовці цієї статті.