Лідер Компартії Петро Симоненко заявив, що депортація кримських татар була вчинена радянською владою "задля їхнього порятунку".

Мовляв, 20 тисяч кримських татар перейшли на бік Німеччини, "здали всі закладки для організації партизанського руху в Криму, охороняли концентраційні табори". І залишити татар в Криму означало б спровокувати їхню різанину з боку радянських людей.

Логіки в цих заявах шукати не доводиться. Радянські історики називали кількість кримських татар у пронімецьких формуваннях на рівні 9 тисяч осіб. Однак, навіть якщо взяти цифру в 20 тисяч колаборантів, це все одно менше, ніж кількість кримських татар, що воювали на фронті в 1941-45 роках за СРСР (понад 35 тисяч осіб).

Постанова про виселення татар і перетворення Криму на область Росії. ДОКУМЕНТИ

Радянська влада ставила у вину кримським татарам участь у кримськотатарських комітетах, організованих німецькою окупаційною адміністрацією. Справді, це мало місце. Але в кожному з районів Криму діяли точнісінько такі ж російські комітети, як і на значній частині окупованої території Росії.

Для прикладу, один лише так званий Локотський район пронацистського російського самоврядування у нинішніх Орловській і Брянській областях Росії за територією і населенням був більший за тогочасний Крим.

А у всіх російських пронацистських формуваннях брали участь, за найскромнішими підрахунками, більше мільйона осіб, не рахуючи місцевої поліції. І це при тому, що Крим був окупований увесь, а РРФСР – лише своїми західними околицями. То невже лідер КПУ виправдовує депортацію росіян?

Якщо Симоненко підтримує колективну відповідальність за приватні гріхи, то, цікаво, якої кари заслуговують комуністи за гекатомби вчинених їхніми "колегами" злочинів?

Депортація кримських татар. Фото: noviny.su

До речі, за Кримінальним Кодексом приниження за національною ознакою, вчинене службовою особою, карається виправними роботами на строк до двох років або позбавленням волі на строк до п'яти років.

Назагал усе зрозуміло. Партія паразитує на старечій забудькуватості й непоінформованості про те, що саме комуністи очолюють в "ненависному олігархічному режимі" "найжирніші" місця, включно з митницею і органами, відповідальними за приватизацію.

Зневажений герой. Про кримськотатарського льотчика-аса Амет-хана Султана

Почалася виборча кампанія. А КПУ дрейфує до статусу регіональної партії Криму і ще пари областей Півдня України. Саме тому в цей момент казки про інтернаціоналізм відкинуто і вилазить виразно расистська личина.

То чому ж насправді Сталін депортував кримських татар?

Вочевидь, просто по головному радянському курорту не повинні були ходити представники етносів, котрі нагадували б своєю присутністю глибоку доросійську історію Криму. Тим більше, що ця історія була для Москви досить травматичною.

Як відомо, кримські татари як етнос утворилися на базі насамперед тюркських (половецьких та інших споріднених їм племен), землеробського населення гірського Криму, а також невеликої кількості монголів.

Після звільнення Московії від залежності від ослаблої Великої Орди у 1480-му, Москва продовжувала виплачувати данину Кримському ханству, як її спадкоємцеві.

У 1486-92 роках Кримське ханство розгромило Велику Орду, ядро західномонгольської держави – Улусу Джучі, що лишилося після відокремлення від нього Кримського та інших ханств. Землі Великої Орди між Доном і Волгою були приєднані до Астраханського ханства, васального щодо Криму.

Під час московсько-литовських воєн московські князі регулярно підбурювали кримських татар для походів на українські землі. Так, у 1482 московський князь Іван III підбурив кримських татар розграбувати Київ.

Із багатої здобичі, захопленої в Києві, хан Менглі-Гірей надіслав Івану III золоту культову церковну утвар – потир та дискос з київського Софійського собору. Проте, після підкорення Московією Казанського й Астраханського ханств у 1552-56 роках Крим стає ворогом Московії.

Брати по духу і зброї. Про дружбу козаків і татар

Ось як описував очевидець – німецький найманець московського царя – одну з десятків воєн Москви і Криму: "Кримський цар пішов до Москви з Темрюком з Черкеської землі – свояком великого московського князя.

А великий князь разом з військовими людьми – опричниками – втік у незахищене місто Ростов. Спочатку татарський хан наказав підпалити розважальний двір великого князя – Коломенське – за 1 милю від міста.

На другий день він підпалив земляне місто – цілком усе передмістя, в ньому було також багато монастирів і церков… За шість годин вигоріли начисто і місто, і Кремль, і двір опричнини, і слободи.

Була така велика напасть, що ніхто не міг її уникнути! Живих не залишилося і 300 боєздатних людей. Одним словом, біда, яка спіткала тоді Москву, була така, що жодна людина в світі не змогла б того собі й уявити. Татарський цар Девлет-Гірей повернув назад до Криму з безліччю грошей і добра і безліччю полоняників, ще й залишив порожньою всю Рязанську землю".

За даними очевидця, через десять років після спалення Москви у місті було 30 тисяч мешканців, проти 150 тисяч до пожежі.

Отже, у той час як запорожці брали Білгород, Бендери, Очаків та інші найбільші турецькі й татарські фортеці, нападали на околиці Стамбулу, московити захищалися від татар у себе вдома, і, треба сказати, без особливого успіху.

Такі походи відбувалися чи не щороку: "Як і минулого року, коли спалили Москву, великий князь знову кинувся навтікача –  Великий Новгород, за 100 миль від Москви, а своє військо і всю країну кинув напризволяще.

З Великого Новгорода великий князь відправив нашому воєводі, князю Михайлу Воротинському, фальшиву грамоту: нехай-де він тримається міцно, великий князь хоче послати йому на допомогу короля Магнуса і 40 тисяч кінноти. Грамоту цю перехопив кримський цар, злякався й пішов назад до Криму".

Автор українського літопису XVIII століття "Історія русів" відзначав, що московити "завжди сильний острах до татарських людей маючи", що він пов‘язував з кількасотлітньою історією панування Орди.

Геополітична конкуренція Орди, Московії, Литви та Польщі. ІНФОГРАФІКА

Ось як, наприклад, описував зустріч кримського посла з московським царем очевидець – англійський посол.

За його свідченнями, татарський посол заявив Іванові Грозному:

"Великий цар всіх земель і ханств, хай освітить сонце його дні, послав до його васала Івана Васильовича, який з дозволу хана є великим князем всієї Русі, дізнатися, як йому довелося по душі покарання мечем, вогнем і голодом, від якого він посилає йому порятунок (тут посол витягнув брудний гострий ніж), – цим ножем нехай цар переріже собі горло".

Як пише англієць, у татарського посла спробували відняти дорогу шапку й одяг, видану йому перед тим самими московитами, але він боровся так запекло, що цього не вдалося зробити: "А цар впав у сильний напад люті, послав за своїм духівником, рвав на собі волосся й бороду мов божевільний".

Іван Грозний цілком міг би претендувати на роль найбільшого маніяка не лише у російській. а й у світовій історії. За найменшу провину або й без неї він страчував московитів нечуваними карами.

Сучасник писав, що він "жорсткостями перевершив Нерона, Калігулу,… Геліогабала, Бусіріда і, нарешті, всіх тиранів, які описані й ославлені істориками, а також поетами".

Але після історії з ножем Грозний відпустив кримського посла неушкодженим.

Сталін непогано знав і не міг забути ці сторінки московської історії. Він відчував свою спорідненість з тираном, називаючи його "людиною із сильною волею і характером".

Депортація кримських татар: як відбувалася і які наслідки

Свого часу він доручив найбільшим майстрам – кінематографісту Ейзенштейну, письменнику Толстому та доброму десяткові інших діячів – створити твори, що переглядали б оцінки Грозного в суто позитивному сенсі.

Крім цього, були цілі століття приниження від Криму. Варто згадати, що в Московії захисна лінія проти кримських татар була збудована за 180 кілометрів до Москви – між містами Нижній Новгород, Серпухов і Тула.

Багаторазові прориви цієї лінії закінчилося лише із заснуванням українськими козаками Слобідської України в середині XVII століття.

У 1700 році московський цар Петро І гучно відзначив закінчення виплати "упоминок" – данини татарам. Але після поразки в Прутському поході 1711 року відновив її, щоправда, уже востаннє.

Усе те давно відгуло-відшуміло. Пам‘ятати історію безумовно треба. Насамперед не для того, щоб розпалювати пристрасті, а для того, щоб бачити, як у світі робиться добро і зло, і як уникати останнього.

Як казав Вінстон Черччиль, чим глибше в історії бачиш, тим далі здатен зазирнути вперед. Але не менше цього народам слід учитися уживатися між собою, а не псувати майбутнє ворожнечею, поки інші (розумніші) народи йдуть уперед.

Німці з французами воювали не менше, ніж кримські татари з росіянами. Але Адольф Гітлер не взявся депортувати французів. Може, просто не встиг.

Історик Гульнара Бекірова: "Групу СБУ з дослідження депортації розформовано"

Нині відомо, що СРСР готував виселення й усіх українців до Сибіру. Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року, невдовзі після відкриття США і Британією "Другого фронту" в Європі.

["Історична Правда": переважна більшість сучасних істориків вважає цей "наказ" фальшивкою. Останні дослідження доводять, що текст наказу є нацистською листівкою, а не справжнім радянським документом]  

Виконання цього наказу було зупинено невдовзі після початку виселення, вочевидь через триваючу війну і непередбачувану реакцію мільйонів українців на фронтах і в тилу. У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні такого наказу та готовності його виконати.

Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з’їзді КПРС 1956 року зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов: "Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив (сміх у залі)".

Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті 1945 року Сталін скаржився на "ненадійне" становище в Україні та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.

Варто відзначити, що німецька расистська ідеологія справді вбачала в кримських татарах певних спадкоємців германомовних готів, які прийшли в Крим в III столітті нашої ери та нащадки яких зберігали мову й ідентичність у Криму аж по XVI століття.

"Німецька окупаційна політика на території Криму і національне питання"

Як відомо, в XIV-XV століттях в Криму існувала гото-сарматська (гото-аланська) держава Феодоро зі столицею в Мангупі, у певні періоди союзна татарам, зруйнована турками в 1475 році.

У цій невеликій державі (на території нинішніх Бахчисарайського району АРК, частини Севастопольської, Ялтинської і Алупкінської міськрад, а в окремі періоди – ще й землі гірського Криму і Південного берега Криму до Судака) для письма використовувалася грецька мова, а населення говорило переважно готською й аланською мовами.

У середині ХІІІ століття мандрівник писав, що між Херсонесом (нині Севастополь) і Судаком було 40 фортець, кожна з яких мала свою мову.

Однак сліди тих готаланів чи аланготів розчинилися не тільки в татарах, але й у православному грекомовному та тюркомовному населенні Криму, яке було переважно виселено з Криму до Приазов‘я Російською імперією в XVIII столітті.

Цікаво, що й нині серед маріупольських греків поширене прізвище Халангот, що практично є етнонімом, тобто назвою народу.

За наслідками депортації загинуло, за даними радянських органів, до чверті кримських татар, і до 46% за даними самих татар. За що ж мала страждати абсолютна більшість кримських татар, які не співпрацювали з німцями?

"Подарунок" Хрущова. Як українці відбудовували звільнений від татар Крим

Справжньою причиною страждань депортованих були не готи й не німці. А дивовижна краса їхнього краю, де не мало бути "нацменів" зі своєю доросійською історією, тим більше такою як вона була, а також надзвичайна мстивість радянського диктатора.

Інфографіка: tochka.net

Сказати, що така депортація була "порятунком", могла людина, спроможна називати Голодомор дієтою, а газові камери - вентиляцією легенів.

І, що найгірше, такі люди прекрасно себе почувають у нинішній правлячій коаліції. Яка насмілюється вдавати, що "об‘єднує громадян України".

Читайте також: "Поки татари воювали, їхніх жінок і дітей вивезли в Узбекистан". Спогади з проекту "1939-1945: Неписана історія"

Автор: Олександр Палій
Історик. Автор книг "Історія України" (2010), "Ключ до історії України" (2005)