УПА на Кубані: Донські й кубанські козаки у боротьбі за волю найпершим союзником мали етнічних і духовних побратимів — українців

Автори: Сергій БАГРЯНИЙ, Світлана МАКОВИЦЬКА.

Боротьба Козачої повстанської армії проходила у традиціях УПА з Великої України. І то не дивно, бо українці скрізь є однаковими, і саме в буремні роки війни двох імперій українська нація в єдиному пориві піднялася на боротьбу не за інтереси німецьких чи радянських нацистів. Піднялися українці від гір Карпатських аж по Кавказькі! Стали під червоно-чорними та жовто-блакитними прапорами до лав УПА — від Вісли і аж по Кубань.

Партизани «дiда Очерета»

Важко уявити, що найсхіднішими теренами, де точилися бої за участю українських повстанців, є Кубань! КОПА — або Козача повстанська армія — аналог УПА на Кубані. Її вояки боролися проти більшовицької влади і проти німецьких окупаційних сил. Бойова структура — як і в УПА, привітання — «Слава Кубані! — Слава героям!». Проте ані жінок, ані осіб російського походження в КОПА не брали. Не брали також осіб низько освічених (межа була — не менше семи класів). Тактика КОПА була суто партизанською, повстанці у сутичках з загонами НКВС або міліції боронили населення станиць та аулів від більшовицького свавілля.

Вдячні кубанці давали харчі, одяг, іноді переховували в себе поранених. Слухали роз'яснення причин боротьби за свободу Кубані. І погоджувалися з ідеєю єднання з єдинокровною Україною.       Восени 1941 року, коли більшовики відступали на Схід, на Кубань прибули ройовики з Південної похідної групи ОУН. У серпні 1942 року з українського берега на Кубань перейшла група оунівців, операцією керував кубанець Петро Глек («дід Очерет»), мешканець станиці Довжанської. У жовтні 1942 року оформлюється Єйський окружний провід ОУН(Б) на чолі зі Спиридоном Ткаченком («Голубом»), який підтримував зв'язок із націоналістичним підпіллям у Маріуполі. У липні 1944 року, коли на Кубань повернулися комуністи, ОУН (Б) організувало десант на чолі з сотником «Шумом» (Василем Плетнем, родом зі станиці Батуринської). Також на кубанський берег висадилися старшини УПА «Зорян», «Беркут», «Десна», «Дніпро» (Дмитро Гречух), «Мить» (Дмитро Коваленко).  Вони мали доправитися поїздом до Туапсе під виглядом солдат будівельної роти. Втім до Туапсе вони не дістались, а вийшли на станції Хандиженській, і там, в горах Кавказу, вже восени того ж року постали підрозділи сотенних «Шума» (85 бійців) і «Гомона» (125), декілька розвідувальних роїв: загалом близько 250 осіб.  КОПА підтримувала зв'язок з оунівським підпіллям на Великій Україні — через Гарячий Ключ — Канівську — Єйськ — Маріуполь — Одесу на Буковину, до члена проводу ОУН Миколи Арсенича-Березовського (псевдо — «Полковник»). Трималася КОПА аж до 1950 року. Тоді, не маючи ресурсів для продовження боротьби, саморозпустилася.

За Козакію, за її волю! 

«Козакія» — то назва держави. Вона виникла на початку ХХ століття завдяки козакам, які заселяли  південні території Російської iмперії — передовсім Донському, терському, Кубанському та Астраханському козачим військам. Козакія і козакійці (або ура-козаки) — явище, народжене лютневою революцією 1917 року і так званою громадянською війною 1918—1921 рр. Революція сприяла національному піднесенню не лише в Україні, Польщі чи Грузії, а й на Дону і Північному Кавказі. Зрозумівши істинну суть «совєцької влади», південні околиці колишньої імперії шалено опираються більшовикам. Низка країн, одна за одною, проголошують свою незалежність. Серед перших — Україна, Дон і Кубань, які відтепер називалися УНР, Область Всєвєлікого Войска Донского та Кубанська Народна Республіка.

На початку 1918 року козачі республіки заполонили червоні банди. Проте після підписання Брест-Литовського мирного договору на допомогу козакам приходять німці. Вони сприяють поновленню легітимної влади в Україні й на Дону, звільняють Таманський півострів. Остаточно від більшовиків Кубань звільнено у липні 1918 р. «добровольцями» генерала Антона Денікіна. На кінець року на південних руїнах колишньої імперії з'явилися три козацькі держави, уряди яких того ж року висунули проект створення так званого Південно-Східного Союзу, до складу якого увійшли б Дон, Кубань та Терек. Цей союз, власне, і став прообразом держави Козакія, до якої прагнули козаки-націоналісти, або як їх тоді називали «ура-козаки». Саме поняття «козацький націоналіст», на перший погляд, здається чимось нелогічним, дивним. Але ж як називати людину, що не визнає себе ані «рускім», ані українцем, ані представником іншої національності, позиції «єдінонєдєлімщіков» їй так само чужі, як і позиції більшовиків, а ідеал держави — об'єднання усіх козацьких земель на Півдні Росії (Дон, Кубань, Терек). Роман «Тихий Дон» Михайла Шолохова надзвичайно цінний для дослідження історії революції на козачих землях.

Після революції 1917 року «козацька свідомість» стала вирішальним фактором під час визначення пріоритетів державної політики Півдня Росії. Специфічним був лише Кубанський край, де половину місцевого населення становили етнічні українці, серед яких значна частина тяжіла до України й наполягала на встановленні з нею федеративних зв'язків. Тих, хто притримувався таких позицій, називали «кубанськими самостійниками». Серед них — голова Кубанської Ради Микола Рябовол, останній кубанський прем'єр Василь Іванис, а також отаман Кубанського війська Кузьма Безкровний. Решту становили «козакійці» (Омельченко, брати Макаренки, генерал Андрій Шкуро), а також прихильники проросійської орієнтації — в основному козаки-лінійці, етнічні росіяни (до 1860 року входили до складу Кавказького лінійського війська). Саме їхня позиція призвела до катастрофічного рішення — укласти угоду з Добровольчою армією генерала Денікіна, запеклого «єдінонєдєлімщіка», противника будь-яких державних утворень на теренах колишньої імперії. Саме Денікін зі своїми монархістськими поглядами став причиною краху козачих держав на Півдні, а також УНР і Меджлісу горців Кавказу. Після підписання угоди між Кубанським урядом і Союзом горців Кавказу на Паризькій конференції 1919 року Денікін наказав стратити одного з чільних діячів Кубані, священнослужителя (!) Олексія Кулабухова. Після страти на ньому повісили табличку: «За измену Родине и казачеству». Так «єдина і неподільна» у черговий раз дала зрозуміти, що козацтво для неї завжди було лише знаряддям для розширення імперії.

Між Сталіним і Гітлером

Зазнавши поразки у 1920 році від «червоних», втративши державність, козацьке населення Півдня Росії відчуло на собі всі жахіття розкуркулень, розкозачень, висилок і голодоморів. Ясно, що ніяких симпатій, ніякої приязні ані колишні «білокозаки», що лишилися на батьківщині, ні, тим паче, емігранти до більшовицької влади не мали. Початок німецько-радянської війни дав козакам надію, так само як і українцям, грузинам, кримським татарам та народам Кавказу. Але, зробивши ставку на гітлерівську Німеччину, представники цих народів жорстоко помилилися: нацизм бажав використати неросіян у боротьбі з комуністичною Москвою, залучивши їх за допомогою обіцянки відновити незалежність для їхніх держав, натомість не дав нічого.

Друга всесвітня імперіалістична війна давала козацтву певні надії. На кінець 30-х років позиція козаків-націоналістів була вже остаточно вироблена: Росія, в тому числі й більшовицька, — смертельний ворог козацтва; козацтво назавжди відмежовується від загальноросійських державницьких позицій, мета козацтва — козацька держава «від Сяну до океану», у неї входять всі козацькі землі колишньої Російської імперії, в тому числі й Україна — споконвічно козацька земля. Козаки — окремий від «рускіх» етнос. Козакійці вели переговори із потенційними союзниками — Грузією, Меджлісом горців Кавказу, і особливо — Україною. Визначний діяч Кубані генерал Андрій Шкуро визнав потребу боротися за Українську самостійну соборну державу разом із Кубанню, бо кубанці — це українці, й вони готові боротися у лавах української армії за свою Батьківщину і лише на Українських етнічних землях. Про бажання стати під українські прапори Шкуро писав у листі до голови ОУН Андрія Мельника напередодні війни.

Козачі воєнні формування (у складі вермахту) почали створювати отамани Кононов, Науменко, Доманов. Очолив козацький рух колишній донський отаман генерал-лейтенант Петро Краснов. Але козакам, як і українцям, німці не дозволили створити власну державу. Козацька армія підпорядковувалася командуванню вермахту, яке направило козацькі частини, зокрема стан генерала Доманова, воювати на Балкани — подалі від рідної землі. Багато козаків полишали лави німецької армії, хтось йшов до «совєтов», хтось повертавсь додому, але чимало було таких, які боролися за козацьку ідею в лавах УПА.

Козачий визвольний рух, як і український, був зламаний грубою силою. Більшовизм винищив усе свідоме козацтво. Радянська влада депортувала з австрійських таборів Лієнц та Пегец до СРСР понад 50 тисяч козаків, більшість яких  не були навіть громадянами СРСР. Козаки, звинувачені в посібництві нацистам, були вивезені в Росію, де майже всі загинули в таборах Мордовії, на Колимі, на будівництві автодоріг, залізниць, в каменеломнях і шахтах. Врятуватись вдалося тільки одиницям. У січні 1947 року більшовики стратили козацьких ватажків Петра і Семена Краснових, Андрія Шкуро, Тимофія Доманова, Султана— Келеч Гірея (адига за національністю) та командира козачого корпусу німецького генерала Гельмута фон Панвіца.

Уже по закінченні війни у складі новоствореного Антибільшовицького блоку народів (АБН) діяла ціла козача секція, яка представляла невизнану козацьку державу Козакію. Козакія виявилася єдиною державою-учасницею АБН, яка так і не здобула незалежність. Росія досі замовчує факт національного козачого. А нове покоління козаків, одурене московською пропагандою, і далі мусить гинути — в Чечні, Південній Осетій, Абхазії чи Нагірному Карабасі, виконуючи накази чергового кремлівського «царя».

Козацькі курені українського війська

У 1942 році, отримавши поразку під Москвою, але не полишаючи надій захопити інші важливі стратегічні центри, зокрема на Півдні Росії, нацисти звертаються по допомогу до тих, хто має давні образи на більшовиків. Такими, в першу чергу, були козаки. За сприяння німців із козаків було сформовано Козачий стан та 15-й козачий корпус. Ці частини формувалися переважно в Україні та Південній Білорусі в таборах для військовополонених, їх використовували й на українських територіях.

В Українській Повстанській Армії були поінформовані, що німці створюють формування з осіб, які називають себе козаками. Усвідомлюючи, що серед них чимало етнічних українців, а також людей, що зголосилися служити німцям з безвиході, керівництво й відділи пропаганди УПА беруться за агітацію.

Найперше друкують листівки, в яких описують своє ставлення до козаків, до долі всього козацтва Росії. Готуючи звернення до різних народів, як зазначає професор Володимир Сергійчук, ідеологи УПА враховували історичні особливості їхнього розвитку, намагалися нагадати про найболючіші моменти в житті тієї чи іншої нації, аби пройняти її усвідомленням необхідності боротьби проти поневолювачів. У листі до донських козаків писали: «...Горькую чашу испил казачий народ Дона в мрачные годы большевистского владычества. Вашу казачью честь поругали большевистские изверги. Они отняли у Вас родную землю. Ваши станицы были преданы огню. Тысячи казаков были расстреляны, тысячи репрессированы и насильно вывезены на далекий север. Долгие годы вы ждали минуты освобождения из-под большевистского ига. Казалось, война 1941 года принесет волю донцам. Но увы. Ваши надежды были тщетны. Немецкий ландскнехт не думал о Вашем освобождении. Ему только нужна Ваша горячая казачья кровь, Ваши тела для заграждения пути большевистской волне к Берлину. Учтите, что ориентация на немецкий или большевистский империализм не спасет Вас от рабства. Залог Вашего освобождения заключается в борьбе с этими двумя хищниками».

Невдовзі козаки, що брали участь у бойових діях на боці німців поодинці або групами, тікали до українських повстанців. Бувало, що вони потрапляли в УПА під час відступу або внаслідок того, що підрозділ, у якому вони служили, було розгромлено і розсіяно. Шовіністично налаштовані щодо українців козаки в УПА не затримувались (зауважимо, що таких була меншість). До речі, спільна боротьба українців та козаків із більшовиками була продовженням традицій визвольних змагань 1917—1920 років. Так, звитягою відзначився осавул Фролов, який в Армії УНР командував сотнею, а потім і полком. На еміграції козаки підтримували зв'язки з урядом УНР в екзилі, існувала, зокрема, група козаків-самостійників, яких прихильники ідеї «єдіной і нєдєлімой» називали «українофілами».

Професор Володимир Сергійчук дослідив, що з кубанських козаків в УПА було створено кілька відділів.  Наприклад, з тих кубанців, котрих воїни УПА визволили з таборів військовополонених, на терені Волині було створено окрему сотню на чолі з «Березою». В УПА були козачі курені, в основному з кубанців і донців. В окрузі «Богун» (Південна Рівненщина) було з десяток вихідців з Кубані й Дону, які називали себе козаками за національністю. І вже самі козаки виготовляли листівки, із закликами до одноплемінців перейти на бік УПА.

Кубанські козаки любили неньку Україну набагато сильніше, аніж «мачуху Росію».

Сергій БАГРЯНИЙ,
Світлана МАКОВИЦЬКА.
 

МОВОЮ ДОКУМЕНТIВ

Донцы!

Украинские повстанцы — бандеровцы бьют Гитлера и Сталина! Украинские революционеры — Ваши друзья по оружию!

Не стреляйте украинских повстанцев, которые подняли борьбу против гитлеровских и сталинских извергов человечества!

Долой гитлеровско-сталинский терор!

Да здравствует мир и дружба народов!

1945 г.

Украинские повстанцы.

Листівка УПА до донських козаків.

Джерело: www.umoloda.kiev.ua/number/811/163/29518/ ]

Фото 1: Генерал Петро Краснов, письменник, лідер донського самостійницького руху

Фото 2:  Андрій Шкуро