Автор: Сергій Грабовський

Двічі по два – навіть не п’ять, а шість. Або, якщо потрібно, то мінус одиниця.

Такою політичною арифметикою останнім часом користується колишній (і майбутній?) президент Росії, а нині її прем’єр Володимир Путін.

Уже кілька років він наполегливо на кожному перехресті заявляє, що згідно з даними перепису в Україні проживає 17 мільйонів росіян, хоча насправді йдеться про 17% населення. А ще він стверджує, що практично всі українці розмовляють по-російськи, хоч має йтися про те, що вони розуміють російську мову. Але чого тільки не скажеш, які справді цифри не намалюєш, обґрунтовуючи свої імперські амбіції, коли тебе прилюдно ніхто не сміє схопити за руку і висміяти перед усім світом – ані в Росії, ані (з якогось дива) на Заході.

16 грудня 2010 року Володимир Путін продовжив творчо розвивати свою політичну арифметику. Відповідаючи у прямому телеефірі на запитання росіян, він, зокрема, заявив: «Тепер з приводу наших відносин з Україною. Я дозволю з вами не погодитися, коли ви зараз сказали, що якби ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно перемогли б, тому що ми країна переможців... Статистика свідчить, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР – понад 70%. Це означає, що війна виграна, не хочу нікого кривдити, за рахунок індустріальних ресурсів РФ. Це історичний факт, це все в документах».

Насправді, в документах містяться зовсім інші речі; але, схоже, для політиків певного ґатунку головне – це впевнено стверджувати перед покірними підданими, з яких ніхто не має змоги і не сміє прилюдно заперечити, що двічі по два дорівнює вісімнадцять, і тебе підтримають гучними оплесками.

Підполковник Путін проти маршала Жукова

Зверніть увагу: якщо раніше Володимир Путін маніпулював цифрами та фактами, що стосуються пострадянського простору, то тепер він вийшов на глобальний, всепланетний рівень. Виявляється, Росія самотужки, за рахунок своїх індустріальних ресурсів виграла війну з Німеччиною та її союзниками!

А от маршал Георгій Жуков вважав інакше.

1963 року голова КҐБ Володимир Семичастний подав тодішньому керівникові КПРС Микиті Хрущову донесення, в якому містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов Жукова зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав таке: «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали... Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви і не могли б продовжувати війну... Одержали 350 тисяч автомашин, і яких машин!.. У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю. А зараз представляють справу так, наче у нас все це було своє в достатку».

У ретельно відшліфованих, дописаних і переписаних ідеологічним відділом ЦК КПРС «мемуарах» Жукова міститься чимало неправди; але у розмовах за чаркою з людьми, котрим він довіряв, маршал говорив те, що думав і знав. А знав він достатньо. І що головне: його слова підтверджені документами, які в 1990-их Кремль і Луб’янка мали необережність бодай частково розсекретити.

Західна, переважно американська, допомога включала приблизно половину використаного алюмінію (виробництво літаків і танкових двигунів), основну частину легуючих добавок, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, третину (кращу – «студебекери» і «віліси») автопарку Червоної армії, основну частину паровозів, вагонів, рейок, засобів зв’язку тощо. Про танки, літаки, зенітки, кораблі (включно з навіть із лінкором) промовчимо. Так само, як і про постачання продовольства, без якого в СРСР неминуче запанував би страшний голод. А ще були й воєнні технології (скажімо, танковий перископ польського інженера Гундляха, переданий британцями, після чого радянські броньовані машини стали вповні «зрячими» на полі бою).

Без цієї допомоги Червона армія перетворилася б в у пішо-кінну юрбу на кшталт війська часів громадянської війни, озброєну хіба що трьохлінійками і шестидюймівками, з яких не було б чим стріляти. Ще раз повторю слова маршала Жукова – без американської допомоги «ми б не могли формувати свої резерви і не могли б продовжувати війну». Останнє означає сепаратний мир, перемир’я (на кшталт того, яке підписала з Німеччиною Франція в особі маршала Петена), або навіть капітуляцію «країни переможців».

Але ж США та Велика Британія не тільки постачали Радянському Союзу те, без чого він не міг воювати; армії та флоти цих держав вели активні бойові дії. І, скажімо, якщо на європейському театрі втрати вермахту на східному фронті становили 2/3 від його загальних втрат, то втрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були мізерними (між тим, броньової сталі потоплених британцями німецьких лінкорів «Бісмарк» і «Тірпіц» вистачило б на спорядження бойовими машинами двох танкових армій).

Небезпечне знання: двічі по два дорівнює чотирьом

А тепер – про український вимір Другої світової війни війни у світлі політичної арифметики Володимира Путіна.

Почнімо з того, що у 1941-42 роках з УРСР на схід (до Росії та Казахстану) було вивезено обладнання близько 700 промислових підприємств – разом із їхніми працівниками. Лише з Донбасу були евакуйовані до Росії 13 тисяч кваліфікованих трудівників, котрі працювали у чорній металургії. Академік Євген Патон впровадив розроблене ним автоматичне зварювання корпусів танків Т-34, що дозволило знизити трудоємність цієї операції у вісім разів і застосовувати на ній малокваліфіковану робочу силу.

Втрати українців були колосальними. У фронтових щоденниках Олександр Довженко писав про 13 мільйонів загиблих. Ця цифра зустрічається й у спогадах тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова. У «Книзі пам’яті України», де ретельно зібрані дані про загиблих, йдеться про понад 10 мільйонів загалом загиблих, з них 6 мільйонів – під час бойових дій. Ці цифри загалом уписуються у загальну картину: населення УРСР до початку радянсько-німецької війни становило чверть населення СРСР; кожен четвертий червоноармієць був українцем (ця цифра коливалася впродовж війни від 1/5 до 1/3, але середній показник був саме таким); у музеї Пам’яті на Поклонній горі у Москві ще станом на середину 1990-х був зібраний банк даних на 19,5 мільйонів убитих, померлих і зниклих безвісти учасників бойових дій (ця цифра значно більша за офіційну, але офіційні дані втрат на війні і чисельності особового складу радянського війська мають надзвичайно серйозні ґанджі, що є окремою темою). Тут же відзначу, що створення «Книги пам’яті України» велося під керівництвом не українського націоналіста, а комуніста генерала Івана Герасимова, нині покійного. Попри тиск з боку Москви з вимогою значно зменшити кількість українських втрат, про що розповідали учасники проекту, фронтовик-танкіст Герасимов не поступився офіцерською честю, тож цим даним можна довіряти. Можна довіряти й оцінкам незалежних російських дослідників щодо загальної кількості жертв населення СРСР унаслідок війни – 32-35 мільйонів осіб. Тож за будь-яких обставин має йтися про те, що людські втрати і військових, і цивільних росіян становили 55-60% від загальносоюзних, а не понад 70%.

А тепер поставимо запитання, яке випливає з наведених вище цифр: чи була б спроможна Червона армія воювати, по-сталінськи завалюючи противника трупами, якби її зменшити аж на чверть?

Утім, у путінській арифметиці, яка цього разу набрала вигляду «танців на кістках», цікаві не тільки ті цифри, які називає «національний лідер» Росії, а й ті, які він лишає поза полем свого зору. Скажімо, під час війни українці становили біля 50% населення окупованих нацистами радянських територій, проте дали тільки ненабагато більше 10% чисельності колаборантських збройних формувань, тоді як росіяни становили 35% населення цих територій і дали близько 60% вояків колаборантських формувань. Чи інша, не менш прикметна цифра, яку назвала сформована 1992 року комісія при президенті Росії з реабілітації жертв політичних репресій на чолі з «архітектором перебудови» й офіцером-фронтовиком Олександром Яковлєвим: 954 тисячі бійців Червоної армії були вбиті за наказом свого ж командування – найчастіше не за реальні, а за уявні провини. Це дещо більше, ніж сумарні втрати вермахту на всіх фронтах у 1941-42 роках.

Але Володимир Путін робить вигляд, що подібних цифр не існує. Бо ж варто тільки на хвилинку визнати їх – і вірнопіддані раптом відкриють для себе, що двічі по два, виявляється, дорівнює чотирьом.

Автор: Сергій Грабовський

Джерело: Радіо Свобода
Передруковано зі спеціальним дозволом від Радіо Свобода