Не маємо права забути про голодомори не тому, що ми — нібито нація мазохістів. Навпаки — саме тому, що таких націй не буває, в нормальних країнах у жалобні дні засвідчують принаймні інстинкт самозбереження від повторення жахливих трагедій.

Відбирали їжу, щоб убити

Головний висновок про найжорстокіший злочин в історії людства — таке лихо могло скоїтися тільки внаслідок втрати Україною її незалежності. Саме тому кремлівські верховоди, мріючи повернути колишні республіки СРСР «в лоно» Москви, намагаються переконати, що «ніякого голодомору не було». Міністерство зовнішніх справ РФ, все ж таки визнавши, що «масовий голод початку 1930-х справді був багато в чому обумовлений політикою тодішнього керівництва Радянського Союзу», тут же додає: «Абсолютно очевидно, що проводилася вона не за національною ознакою». Своєю чергою, російські ЗМІ стверджують, що хліб відбирали в українців... їхні ж співвітчизники — комуністи й функціонери сільрад та колгоспів. У коментарі московській газеті «Экономические известия» від 24. 11. 2006 р. депутат нижньої палати російського парламенту (Держдуми) Наталя Нарочницька договорилася до того, що, мовляв, ті області УРСР, в яких населення керувалося російським світоглядом, морили голодом більшовики, які перед тим проводили українізацію. Завідувач відділу України Інституту країн СНД Кирило Фролов пішов ще далі — заклиикав у газеті «Московские новости» від 08. 12. 2006 р. домагатися визнання ґеноциду росіян... українцями.

Оті горе-пропаґандисти замовчують факт, що на початку 1930-х в Україну прибули сотні тисяч робітників із Москви й Петрограда. За часів СРСР у рекомендованих студентам усіх вищих навчальних закладів «Конспективних нарисах історії КПРС» написано, що 1932 року «заготовляти хліб в Україні допомагали 50 тис. комуністів та 150 тис. комсомольців із Росії».

МЗС РФ та російські ЗМІ «забувають» і про те, що так званий уряд УРСР саме з наказу голови надзвичайної (звичайно ж, московської) комісії В’ячеслава Молотова наказав карати українських хліборобів, які не здали стільки зерна, скільки від них вимагали, «натуральними штрафами». Тобто конфіскувати не тільки зерно, але й інші продукти. Як згадували ті, що пережили голодомор 1930-х, на очах у них функціонери сільрад і колгоспів одразу ж нищили конфісковані харчі. А збіжжя, що псувалося просто неба, бо його не встигали вивозити з України, охороняли від зголодованих, доходило й до розстрілу з кулеметів.

Усі ці факти неспростовно свідчать про жорстоку й цинічну кару голодом українських рільників, що не виконали фантастичних вимог Москви — здати 400 млн. пудів зерна. А це більш ніж третина запланованого всім радянським республікам. Досить одного погляду на карту СРСР, щоб побачити, що терени України — це далеко не третина його території.

«І всі ідуть у Росію»

Коли глава уряду РФ Володимир Путін ствердив, що «не менш страшним голод був для Кубані, Саратовської, Самарської губерній, Мордовії й Казахстану», то, по-перше, суперечив Міжнародної комісії з розслідування Голодомору в Україні, яка дала висновок: «Відсутні або наявні в малій кількості факти про те, що на територіях з російською більшістю потерпіли від голоду. Дивно, що Білорусь, яка межує з Україною й має дуже схожі спільні умови, не переживала голоду».

По-друге, перерахувавши реґіони Росії, у яких селян також морили голодом, Путін недоговорив те, що довели в книзі «Українці в світі» дослідники Володимир Трощинський і Анатолій Шевченко: «Значною мірою саме завдяки зусиллям і трудовим навичкам хліборобів-українців величезні площі пустих земель на Північному Кавказі (передусім Кубані. — Ред.), Нижньому Поволжі (Саратовській і Самарській губерніях та Мордовії. — Ред.), Південному Уралі (а той вклинюється у Казахстан. — Ред.), на півдні Західного Сибіру та на Далекому Сході вже в ХІХ ст. стали районами товарного виробництва зерна. Проживання часто в цілковито українських за складом населення селах і в районах, де українці становили значний відсоток або й більшість населення, уповільнювало природний для діаспори процес асиміляції».

Натомість у тих реґіонах РФ, де не було компактних поселень українців, конфіскували тільки зерно, залишаючи селянам інші продукти. Та якби там теж був голод, то українські селяни не привозили б звідти своїм дітям хоч трохи хліба.

Перш ніж домагатися визнання «ґеноциду росіян українцями», Фролову варто було б прочитати листи з України до ЦК ВКП (б) і його генсека Сталіна, на які історики натрапили в Центральному партійному архіві Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. В одному з них жителі Фастова на Київщині спитали у квітні 1932-го: «Чому у Воронежі, Аннівці, Москві, Тифлісі, Криму й на Кубані є скільки хоч і якого хоч дешевого хліба, а в Україні немає?» А з Бориспільського району Київщини написали: «У Росії пуд хліба 10 крб., а в Україні 80 крб. — і немає. І всі ідуть у Росію». З Прилуцького ж району Чернігівщини повідомили: «Тепер коли не три чверті, то половина України їде в Росію, Білорусію по хліб, бо там є». Навіть комуніст із Києва Смирнов попросив: «Поїдьте самі в село й подивіться на нього не в Росії, а ось тут, в Україні, хоч би в Київській області. Боляче дивитися на тих нещасних дітей і жінок, які пропадають із голоду, сподіваючись, що з Москви батько привезе один-два буханці хліба. Усі їдуть до Москви, Ленінграда, Мінська по хліб».

У тому ж таки архіві історики з’ясували: факт масових поїздок українців по хліб до Росії не раз визнавав також і... Сталін. У червні 1932-го він написав своєму соратникові Кагановичу: «Кілька десятків тисяч українських колгоспників усе ще роз’їжджають по всій європейській частині СРСР і розкладають нам колгоспи своїми скаргами і скигленням».
А 22 січня 1933 року Сталін запевнив у директиві партійним і державним органам, що цю міґрацію організували «вороги радянської влади, есери й аґенти Польщі з метою агітації селян у північних районах СРСР проти колгоспів і взагалі проти радянської влади». Бо, як визнала 22 січня 1930 року московська газета «Пролетарская правда», одним із завдань колективізації в УРСР було «знищення соціальної бази українського націоналізму — приватного землеволодіння».

Катували, бо втрачали

За даними історика Станіслава Кульчицького, після того як «батько народів» наказав чекістам припинити міґрацію, упродовж місяця в Україну повернули 320 тис. шукачів хліба. А ще 30 тис. запроторили в концтабори. Архіви свідчать, що тільки Україну й Кубань, на якій більш ніж дві третини населення вважалися українцями, оточили військами й нікого звідти не випускали. З цього приводу київське видання «Обком» зауважило: «Важко вважати себе частиною «єдиного радянського» народу, коли знаєш, що ті райони Росії, де був голод, не оточували військами». Архіви також свідчать, що тільки в Україні й на Кубані 50 тис. комуністів і 150 тис. комсомольців із Росії ламали лопати та інший реманент і руйнували печі селян, щоб ті не мали чим обробляти землю й готувати їжу собі та своїм дітям.

Унаслідок цього в СРСР із 1926-го по 1939 рік українців поменшало на 15 %, а росіян побільшало на 20 %. Такий підсумок запланували більшовики, і це довів чекіст № 1 в Україні Балицький, запевнивши під час голодомору: «Етнографічний матеріал буде змінений». Цю лаконічну обіцянку розтлумачив послу Італії в Москві консул цієї країни у Харкові Серджо Ґраденіґо: «Результатом теперішнього лиха в Україні буде її російська колонізація, яка призведе до зміни етнографічного характеру цієї країни. В майбутньому — либонь, дуже близькому — ніхто вже не говоритиме про Україну, чи про український народ, чи про українські проблеми, бо вона стане де-факто територією з переважно російським населенням».

Однак усього цього так і не дізнається аудиторія російських ЗМІ. Бо, як слушно зауважив історик Олександр Палій, «докази навмисності організації Голодомору в Україні — як цвяхи в язик адептам СРСР». Те, що у тридцятих роках Радянський Союз мало не розвалився саме через Голодомор, визнав сам Сталін, написавши 11 серпня 1932 року своєму соратнику Лазареві Кагановичу, який безпосередньо керував організацією цього Ґеноциду: «У двох областях України до 50 райкомів висловилися проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. В інших райкомах, як стверджують, не кращі справи... Якщо не візьмемося одразу ж за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити».

Тим самим він підписав мільйонам українців смертний вирок. План хлібозаготівлі був нереальний тому, що селяни не мали на його виконання ані сили, ані часу. Після того, як їх загнали до колгоспів, де платили символічними трудоднями — «пташечками» у відомостях, хлібороби могли заледве прогодувати себе й свої сім’ї лише врожаєм із залишених їм мізерних присадибних ділянок. І все одно Кремль побоювався, що українці — хай навіть виснажені — повторять прецедент 1919 року. Тоді комуністи теж вигребли в Україні всі продукти, і повстання в ній розвалило фронт Червоної армії з денікінською. Повстанці загнали експропріаторів аж під Москву.

Отож британський історик Роберт Конквест констатував: «Селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що були українцями. Це була війна сталінського режиму на тотальне духовне й фізичне винищення української нації. Сталін розумів, що лише масовий терор проти самого тіла нації — селянства — зможе упокорити Україну».

Замість епілогу

Книга Конквеста про голодомор, зі слів доктора філософії Євгена Сверстюка, «мала вплив і приголомшливий, і опритомнювальний». Адже вже невдовзі після її публікації в Україні 90 % учасників референдуму 1991 року голосували за її незалежність від канібала — СРСР. Тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук признався іншому дослідникові Голодомору — Джеймсові Мейсу, що саме його книжка про Ґеноцид українців «відіграла велику роль у моєму перетворенні із «солдата партії» на президента незалежної України й фактично — у перетворенні УРСР на державу». Своєю чергою, історик Юрій Шаповал стверджує: ми завжди мусимо пам’ятати про Голодомор, бо «йдеться не про якісь там події ХХ ст., йдеться фактично про майбутнє України». Бо коли не забудемо про Ґеноцид як наслідок нашої політичної та економічної несвободи, то нам вистачить глузду не реанімувати СРСР у будь-якій його іпостасі.

Автор: Ігор Голод
Джерело:  Міст