9 листопада, згідно з президентським указом від 6.11.1997 р., ініційованим товариством «Просвіта» імені Тараса Шевченка, увосьме відзначатимуть День української писемності й мови. Оскільки 21 лютого останньому з винуватців торжества присвячено Міжнародний день рідної мови, зупинімося на першому з них.

На 9 листопада свято писемності припадає тому, що цього дня поминають преподобного Нестора Літописця — диякона Києво-Печерського монастиря, який 890 років тому завершив внесення своєї частки до «Повісті врем’яних літ» (ПВЛ). Отже, відлік нашого письма ведуть від цього ченця-хроніста. Та чи заслуговує він аж на таку честь?

Навряд. Навіть тоді, якщо ПВЛ вважати найраніше розпочатою писемною пам’яткою давньоукраїнської літературної мови — суміші церковнослов’янської та просторіччя наших предків. Бо, по-перше, Нестор був не єдиним автором ПВЛ. По-друге, праця над нею почалася ще до народження літописця й тривала після його смерті у ХІІ ст. Натомість, перший руський митрополит-автохтон Іларіон створив «Слово о законі й благодаті» ще до 1050-го, коли померла дружина Ярослава Мудрого, у присутності якої автор «Слова» вперше виголосив його.

По-третє, Нестор як один з авторів і редакторів ПВЛ теж міг брати участь у фальсифікації історії Русі приписуванням князям-варягам Рюриковичам того, що, за даними іноземних джерел, здійснили їхні місцеві попередники. По-четверте, ПВЛ, над якою працював і Нестор, запевняє, що наші предки не спромоглися на писемність аж до хрещення князем Володимиром Русі 988 року. Однак про те, що русичі знали грамоту значно раніше, свідчить і ПВЛ, повідомляючи, що в 907 і 911 рр. князь Олег уклав із Візантією письмову угоду!

Причому в договорі 911 року ще й сказано, що Русь і Візантія здавна контактували «не лише на словах, а й на письмі». Оскільки Нестор залишив у ПВЛ такі дані, отже, на роль започатковувача писемності й сам не претендував.

Не обмовившись про угоди з Олегом, візантійці, зате, зафіксували письмові договори, укладені 860-го й 874 року з Аскольдом. Вочевидь, їх і приписала Олегові ПВЛ, датуючи 907 та 911 рр. До слова, в останньому з них сказано про руський звичай писати заповіти. А щоби він прижився, мав же минути якийсь час! Ще одна угода — 944-го — вимагала від руських послів і купців посвідчити свої особи у Візантії князівськими грамотами.

До того ж, згідно з візантійською дипломатичною практикою, угоди, укладені греками з іншими народами, писалися двома мовами. Отже, письмовий договір 860 року предки українців уклали з Візантією не лише до Нестора, а й до початку поширення слов’янської азбуки святим Кирилом 862-го! Якою ж абеткою написано тоді руський текст договору 860 року? Перелік версій, мабуть, слід почати за хронологією.

Учень святого Мефодія болгарин Чорноризець Храбр свідчив, що спершу слов’яни обходилися «чертами й різами». На території України справді виявлено піктограми — відображення інформації малюнками. Шумерознавець із Москви Анатолій Кифішин стверджує, що він розшифрував їх на 40 панно й 16 кам’яних табличках VII-III ст. до Р. Х. у Кам’яній Могилі — трипільській пам’ятці під Мелітополем. А також запевняє, що піктограми «зерно», «ячмінь», «мотика», «плуг», «колесо» й «пиво», прочитані ним у Кам’яній Могилі, уперше створили давні жителі цього селища ще до того, як ними почали користуватися в Шумері — найдавнішій відомій цивілізації!

Поступово піктограми набули вигляду так званих сарматських знаків — своєрідних ієрогліфів. Багато з тих знаків з’явилося на українських теренах до появи на них сарматів. Учені вважають, що саме із цих знаків склалося руноподібне русько-хазарське письмо, про яке згадують перські джерела. Та наразі можна лише гіпотетично припускати, що саме ним писали угоди на Русі. До того ж її інтенсивні контакти з Візантією сприяли стиранню відмінностей між слов’янами та греками. Коли б не жваві відносини між ними, наші предки обмежилися б, як японці, ієрогліфами. Однак, за даними Храбра, від «черт і різ» слов’яни перейшли до латинки та грецької азбуки. Наразі — без «устроєнія», тобто доповнення літерами, що позначали на письмі звуки, яких не вимовляли давні римляни й елліни.

Це підтвердили знахідки археологів. Зокрема, Володимир Баран натрапив у селі Ріпнові на Львівщині на уламок посуду з місцевої глини III-IV ст. із написом «Ладоі». Його третя літера нагадує перевернуту латинську «d», решта букв — грецькі. Коли останню з них відкинути як випадкову подряпину, на черепку прочитаємо ім’я «Ладо».

«Неустроєне» письмо не могло довго влаштовувати слов’ян, і з часом грецьку абетку поповнили літерами, що позначили слов’янські звуки. Зразок «устроєної» азбуки виявив 1969-го археолог С. Висоцький у соборі Святої Софії в Києві. Цей алфавіт складався з 23 грецьких літер і чотирьох слов’янських — б, ж, ш і щ, яких передусім бракувало русичам.

Причому до цієї абетки ввійшли не так звані скорописні грецькі букви, на які в ІХ ст. перейшла Візантія, а уставні, якими греки користувалися в VІ-VІІІ ст. Отже, «софіївська» азбука виникла до початку поширення слов’янської азбуки святим Кирилом 862-го!
Бо цієї абетки вистачило, аби творити руською мовою «Євангеліє» й «Псалтир» та почати літопис, події якого Нестор і інші редактори ПВЛ приписали Рюриковичам під іншими датами. А оскільки кирилиця теж, по суті, є грецькою абеткою, доповненою слов’янськими буквами, котрих бракує в «софіївській» азбуці, останню вважають докириличним етапом слов’янського письменотворення від «неустроєного» до кириличного. Причому — етапом, без якого створення кирилиці не обійшлося. Бо після того, як узимку 860-861 рр. у місті Корсуні один із русів прочитав святому Кирилові «Євангеліє» та «Псалтир», написані руською мовою, той напрочуд швидко - 862-го - склав власну абетку.

Той факт, що святий Кирило не так створив нову, як удосконалив «софіївську» азбуку, додавши до неї ще десять слов’янських літер, засвідчує графіка грецьких букв у його алфавіті. Вони теж не скорописні, якими користувалися у Візантії в часи святого Кирила, а уставні, запозичені творцями «софіївської» абетки.

Папа Римський у 872-882 рр. Іван VIII теж твердив в одному зі своїх послань, що слов’янські письмена створено було до святого Кирила, «ним же вони знову знайдені, знову відкриті». Те, що вони базувалися на руській абетці, знали й німецькі єпископи, коли запевняли, що святий Кирило поширює книги, написані «руською мовою». Вочевидь, теж через «руські письмена» чеська хроніка ХІІІ ст. називає сина болгарина й грекині святого Мефодія русином. А анонімний автор українського рукопису, датованого 1491 роком, писав, що «грамота руська явилася, Богом дана, у Корсуні русину, від неї ж навчився філософ Костянтин (світське ім’я святого Кирила) і звідти склав і написав книги руською мовою».

Мабуть, слов’яни із часом відмовилися від азбуки святого Кирила на користь алфавіту його учня — також болгарина Климентія Охридського — не лише тому, що в останньому було 43 букви, а у святого Кирила — 38. Радше, графіка його літер була надто складною. Відтак, більшість істориків зійшлася на тому, що святий Кирило створив не кирилицю, а глаголицю. Попри те, що перевагу віддали першій із них, другу назвали на честь святого Кирила, увіковічуючи його просвітительський подвиг — слов’янський переклад Святого письма, що спряло не лише хрещенню слов’ян, а й їхній грамотності.

Автор: Ігор Голод

Джерело: Міст