Реклама 2

 

New blog posts

Administrator has not posted any blogposts yet.

Статистика сайту

site stats View My Stats

 

 

Романтик в епоху прагматики. Дмитро Донцов у контексті українського ХХ

by Administrator on May 4, 2009

Романтик в епоху прагматики. Дмитро Донцов у контексті українського ХХ століття

До 125-ї річниці від дня народження

Автор: Олег БАГАН, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова

ДМИТРО ДОНЦОВ. ФОТО 
  
Постать Дмитра Донцова (1883 — 1973) до сьогодні залишається в Україні не до кінця збагненною, не прийнятою загалом, контроверсійною в сприйняттях і тлумаченнях. Принаймні важко собі уявити, щоб у якомусь негалицькому місті громада легко назвала одну з вулиць іменем цього великого патріота, або щоб якийсь університет легко погодився на проведення конференції, присвяченої ідеям і особі цього дивовижно творчого чоловіка. Однак роль і місце Д. Донцова в українській культурі й формуванні української національної ідеології є визначними, справді етапними й доленосними.

ДУХОВНИЙ ЛІДЕР ПОКОЛІННЯ

Суперечливість сприйняття цієї постаті пояснюється поруйнованістю національної свідомості та психології українства. Українство настільки «унормувалося» в тому, що його чільні представники мають виражати якусь «поступово- випрошувальну» позицію та ідею, бути «рядовими працівниками» на ниві тяжких зусиль щоденності, що сприйняти особистість, яка із запалом відкидала будь-яку політичну нерішучість і дріб’язковість, пропагувала безнастанну національну войовничість й експансивність, не могло й не може. Та найважливіше, що Д. Донцов виразив своєю різноспрямованою діяльністю порив до радикальності, величності й героїчності змагань, а українство звикло йти дорогою «середньою», яку ще Т. Шевченко називав гнилою й безперспективною. Етнос, який заснув на якомусь історичному етапі, не міг навіть в умовах відносної свободи повірити в те, що він має крила.

Найбільшим гальмом і перешкодою для повноцінного самоствердження української нації була й є, за визначенням самого Д. Донцова, ментальність «провансальства». Тобто фатальна переконаність у тому, що історично «ми самі не зможемо», що «наша культура розвинеться повнокровно лише у взаємодії з чиєюсь культурою вищою», що «ми повинні задовольнитися малим — етнографією і соціальною стабільністю». Ці моральні та ідейні пута нависають над Україною до сьогодні. Наше провансальство (внутрішньо-глибинне малоросійство) спонукає до примирливості там, де треба бути принципово непоступливим, заспокоює в тому, в чому треба бути особливо активним, відволікає від того, що є надважливим.

У період, коли діяльність Д. Донцова була по-особливому впливовою й кипучою (перша половина ХХ ст.), перед українською нацією постали три великі проблеми, які треба було розв’язати: формування ідеології модерної нації, здобуття державної самостійності, створення динамічної моделі національної культури. В усіх цих напрямках Д. Донцов здійснив вирішальні, стратегічні кроки. Він категорично дискредитував українське малоросійство (брошура «Модерне москвофільство», 1913) і фальшивий інтернаціоналізм соціалістичних партій та ідеологій (стаття «Енгельс, Маркс і Лассаль про «неісторичні нації», 1914), паралельно розвинувши концепцію української національно-політичної самобутності (книжки «З приводу однієї єресі», 1914; «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», 1914; «Мазепа і мазепинство», 1919; ціла серія статей в журналі «Шляхи» (Львів) протягом 1913—1917 рр.). Він концептуально довів докончу потребу створення самостійної української держави як вирішального фактору для стабілізації всієї Середньо- Східної Европи у час, коли майже весь український політикум говорив тільки про автономію, федерацію або цілком не вірив у можливість самостійності (книжки «Сучасне політичне положення нації і наші завдання»; «Похід Карла ХII на Україну», 1915; «Історія української державної ідеї», 1917; «Міжнародне положення України і Росія», 1918; «Українська державна думка і Европа», 1918 та ін.). Він кардинально переосмислив духовні й ментальні основи української культури, визначивши її фатальні, стратегічно важливі вади — роздвоєність між Сходом і Заходом та провансальську зорієнтованість на провінційну дрібнопроблемність і етнографічно-сентиментальну стилізованість. При цьому Д. Донцов чітко визначив українську культуру як сутнісно середньоєвропейську, тобто ближчу в своїх глибинних інтенціях, приміром, до польської чи румунської, аніж до російської, як євразійської. Він вкотре довів, що для оптимального розвитку кожна культура повинна передусім орієнтуватися на вічно героїчне й романтичне, на переживання своїх органічних традицій і відкидання усіляких негативних, розкладових зовнішніх впливів (статті та книжки «Російські впливи на українську психіку», 1913; «Справа Унії» («Шляхи», 1916); «Культура розкладу» («Шляхи», 1917); «Підстави нашої політики», 1921). Ці естетико-культурологічні ідеї вельми яскраво були пізніше розвинуті на сторінках редагованого Д. Донцовим від 1922 р. «Літературно-наукового вісника» (від 1933 р. журнал називався «Вісник» і був ліквідований, як і всі інші українські видання та інституції, у 1939 р., після окупації Західної України Совєтським Союзом).

У міжвоєнний період Д. Донцов став ідейним лідером нового покоління. Це під його впливом морально та психологічно сформувалися перші націоналістичні, підпільні організації — Українська військова організація (УВО) на чолі з Є. Коновальцем, яка діяла і в Західній Україні, й на еміграції; Група української націоналістичної молоді (Прага, 1922), яка охоплювала переважно емігрантську інтелігенцію; Легія українських націоналістів (Прага, ЛУН), що об’єднувала в основному емігрантів з Наддніпрянщини; Союз української націоналістичної молоді (СУНМ), який поширив свою діяльність серед галицького студентства, в якому сформувалися такі визначні особистості, як Роман Шухевич (майбутній керівник бойових підрозділів ОУН і Головнокомандувач УПА), Дмитро Грицай (Шеф штабу УПА), Степан Ленкавський (визначний ідеолог ОУН і теоретик націоналізму), Зенон Коссак (організатор бойової мережі ОУН), Степан Бандера (лідер ОУН), Степан Охримович, Іван Габрусевич, Богдан Кравців, Володимир Янів та ін. Сам Д. Донцов у 1923—1924 рр. був безпосереднім натхненником Української партії національної роботи, яка в основному розбудовувала свою мережу на Волині й мала метою організацію антипольської революції. У 1929 р. більшість учасників цих політичних утворень злилися в єдину Організацію українських націоналістів, для якої Д. Донцов залишався ідейним авторитетом протягом наступних десятиліть. Роль же ОУН у боротьбі за українську свободу була епохальною.

У сфері культури Д. Донцову теж вдалося здійснити щось надзвичайне. Після Національної революції 1917 — 1920 рр. молода творча генерація шукала нових шляхів духовно-мистецького розвитку. Ці люди були глибоко розчаровані в культурних спромогах народництва і позитивізмі, в раціоналістичних концептах соціалізму і егоцентричних тенденціях модернізму. Потрібні були нові синтетичні ідеї, новий настрій і естетика нової героїки. І тоді саме Д. Донцов відгукнувся на цей духовний голод покоління. Він поєднав філософію національного традиціоналізму (геніально відчуту Т. Шевченком) з концепціями мистецького інтуїтивізму (Е. Гартман, В. Дільтей, А. Берґсон, Ф. Ніцше); усвідомивши прямолінійність реалізму й деструктивну спрямованість авангарду, він відкрив нові потоки неоромантизму, блискуче переосмисливши творчу інтенціональність Лесі Українки (стаття «Поетка українського Рисорджименто», 1922 р., базована на попередніх численних студіях про Лесю Українку, яку Донцов вважав геніальним провидцем і художньо- психологічним феноменом України ще в свої молоді роки). Регулярно друкуючи в «Літературно- науковому віснику» гострі, широкопроблемні статті на літературні й культурні теми, Д. Донцов об’єднав довкола своїх нових естетичних концепцій чудову генерацію талановитих письменників і критиків: Є.Маланюк, Ю.Липа, Л.Мосендз, У.Самчук, О.Ольжич, О.Теліга, О.Стефанович, О.Лятуринстька, Н.Лівицька-Холодна, Р.Єндик, О.Бабій, Б.Кравців, Р.Кедро, Ю.Клен, О.Грицай, Л.Луців, М.Мухин, Н.Геркен-Русова, М.Островерха, М.Шлемкевич та ін. Невдовзі журнал ЛНВ—«Вісник» став найавторитетнішим українським націотворчим, ідейним часописом, за моделлю якого творилися численні нові журнали: «Студентський вісник», «Розбудова нації», «Державна нація», «Пробоєм» (Прага), «Студентський шлях», «Смолоскипи», «Шлях нації», «Дажбог», «Обрії», «Напередодні» (Львів), «Самостійна думка» (Чернівці) та ін. Таким чином розвинулося ціле ідейно- культурне явище — вісниківство, яке ґрунтувалося на націоналізмі, філософії ірраціоналізму та волюнтаризму, на ідеалістичній естетиці інтуїтивізму й неоромантизму, вічного героїзму й парнасизму, на моральних засадах традиціоналізму і християнізму. Саме вісниківство витворило яскраву психологію й етику еліти серед еміграційної та західноукраїнської інтелігенції, пробудило творчий аристократизм у нації.

На жаль, бачення цього явища сучасниками затуманене фальсифікаціями післявоєнних вчених з діаспори. Після 1945 р. серед українських культурників за кордоном виникла потреба якось інтегруватися в західний всуціль лібералізований світ. Тому, зрозуміло, вони не могли пропагувати на Заході, де опинилися, ідеї вісниківського традиціоналізму й націоналізму, що в багатьох аспектах суперечили ліберальницьким прогресистським і космополітичним цінностям. Відтак група науковців — Віктор Петров (потім виявлений як радянський агент), Юрій Шевельов-Шерех, Ігор Костецький (Мерзляков), Юрій Лавріненко та ін. — взялися обґрунтовувати «застарілість», «неправильність», «помилковість» вісниківства, «донцовщини». Щоб якось відірвати названих вище визначних письменників, авторитет і талант яких заперечити було важкувато, придумали штучну «теорію» про якусь «Празьку школу», тобто групу письменників, але без Донцова і ЛНВ—«Вісника». У 90-ті роки ці цілком тенденційні, упереджені думки групи діаспорних вчених були некритично прийняті в Україні, внаслідок чого ми отримали фальшиве, викривлене уявлення про культуру й літературу міжвоєнної доби, водночас роль Д. Донцова була в нечесний спосіб применшена. Сьогодні ж варто повернути правду не тільки у плані реабілітації постаті, а, передусім, з метою правильного розуміння логіки розвитку національної історії та культури.

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

Закономірно виникає питання, як же ж пояснити феномен Д. Донцова в українській культурі й політиці ХХ ст.? Якими є міжнародні контексти і віддзеркалення його ідеології й естетичних концепцій? Що позитивного ми можемо взяти зі спадщини цього невгамовного публіциста та ідеолога в сьогодення?

Дмитро Іванович Донцов народився в сім’ї підприємця й урядовця в м. Мелітополі, де закінчив реальне училище і сформувався в українського інтелігента. Інтернаціональна атмосфера південноукраїнського міста, за спогадами самого Д. Донцова, з одного боку, пробудила в ньому жвавий інтерес до інонаціональних культур, він особливо захопився західноєвропейською літературою, що виховувала психологію романтичного світосприйняття й бажання індивідуалістичного, героїчного чину; а з іншого боку, в нього зміцнилося відчуття власної української відрубності, гідності перед чужим московським імперським світом, який особливо напирав на українському Півдні. Запальна, динамічно-підприємлива натура молодого таврійця спричинила його пришвидшену громадянську активність: вже у віці 20-ти років Донцов, навчаючись у Петербурзькому університеті, був активним учасником політичних виступів тамтешньої української громади. Невдовзі став членом тоді найрадикальнішої за діями Української соціал-демократичної партії. Познайомився з Симоном Петлюрою, і їхня дружба переросла в ідейну взаємопідтримку серед моря українського малоросійства та політичної короткозорості. У редагованій С. Петлюрою соціал-демократичній газеті «Слово» побачили світ його перші статті. Публіцистичний талант Д. Донцова швидко відзначили, і він став одним з редакторів петербурзької газети «Наша дума» — своєрідного органу української фракції в Другій Державній думі Російської імперії.

За участь у підпільному революційному русі Д. Донцова двічі арештовують у Києві протягом 1905 — 1907 рр. Випущений на поруки, він виїжджає за кордон до Львова у квітні 1908 р. Цей переїзд мав доленосне значення: молодий проникливий і радикальний політик отримав змогу не тільки ширше відчути український світ і пульсування його культури (в Галичині, як відомо, тоді українське життя вирувало повнокровно і наступально), а й познайомився з колом цілком відмінних ідей та настроїв. Тодішня Росія на рівні інтелігенції та мешканців великих міст була переповнена соціалістичними ідеями й почуваннями. У цьому полягала її кардинальна відмінність від решти країн Європи: соціалізм наче перетворився в нову мораль, вірування для цілого покоління. Поза соціалістичним рухом майже не було дієвих сил демократичного ґатунку, всі інші зосереджувалися довкола непопулярної й закостенілої монархічної ідеї. Тому соціалісти різних течій так переконливо перемогли на справді демократичних виборах 1917 р. Тобто, відстоюючи демократичні зміни, потреба в яких була очевидною, ви просто не могли не бути в соціалістичному русі. Цим і пояснюється те, що багато людей із націоналістичним світоглядом опинилися в соціалістичних партіях, зокрема, й Д. Донцов. Натомість в Галичині, де сформувалася типово середньоєвропейська ідейно-суспільна ситуація, соціалізм не переростав у квазірелігію, там цілком не було большевицько-анархістського фанатичного деструктивізму, а, навпаки, соціалістичні ідеї мали більше аграрний характер (не тільки пролетарський), були спрямовані на поступові реформи, а не на революцію, й поряд існували розвинуті національно-демократична, консервативна, ліберальна ідеології.

Усе це й вплинуло на Д. Донцова: його національний світогляд знайшов широку платформу опертя, його традиціоналізм отримав нові ідейно-теоретичні стимули, його підприємливість — широке поле діяльності. Особливо змінила Д. Донцова зустріч на польському гірському курорті Закопане із відомим українським консерватором та істориком В’ячеславом Липинським у 1909 р. Про це свідчать не тільки ідейні перегуки, а й символічний новий журналістський псевдонім — «Закопанець».

Протягом 1910—1914рр. Д.Донцов щораз посилює свій правий «ухил»: його публікації стають гострішими й масштабнішими за узагальненнями, він критикує соціалізм з різних боків, його захоплює струмінь визвольного націоналізму. Приблизно від 1911 р. він вже був самостійником, тобто чітко уявляв відбудову української державності й працював для неї. У 1913 р., на II Студентському з’їзді у Львові Д. Донцова сприймають як найрадикальнішого ідейного лідера молодого покоління (про це є свідчення Є. Коновальця, який був учасником з’їзду і сприйняв виступ Д. Донцова, як заповіт). У 1914 р. він разом з групою емігрантів-наддніпрянців створює у Відні самостійницьку організацію Союз визволення України та стає її керівником.

ВІСНИК УКРАЇНСЬКОЇ СУВЕРЕННОСТІ

У 1914 — 1917рр., мабуть, ніхто стільки не зробив для пропаганди української суверенності в світі, як Дмитро Донцов. Він друкувався в десятках німецьких, австрійських, швейцарських, польських часописів, а окремі статті у перекладах розходилися по інших виданнях Європи, і все це мало гостроактуальний, кардинальний у висновках, яскравий у стилістиці зміст і характер.

Національна революція 1917 р. застала Д. Донцова за кордоном. Він довго не міг приїхати до Києва через умови воєнного контролю на кордонах. На початку 1918 р. застав вже тільки хаос і безлад української визвольної політики. Він не мав ілюзій щодо конструктивності соціалістичних провідників (М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов та ін.), тому відразу приєднався до невеликої консервативної партії українських хліборобів-демократів (лідери — С. Шемет, В. Липинський). Багато критикував українських політиків першої ланки за відсутність державницького мислення, сліпий пацифізм, наївний інтернаціоналізм перед загрозою реваншу Російської імперії. За це був визначений як головний ворог соціалістичного табору. У травні 1918 р. Д. Донцов підтримав переворот гетьмана П. Скоропадського як вдалу реакцію на соціалістичну анархію та можливий варіант українського бонапартизму. У листопаді 1918 р., після проголошення гетьманом союзу з монархічною Росією, він цілковито розчарувався у його політиці й невдовзі знову виїхав за кордон, уникаючи розправи з боку соціалістів, які повернулися до влади у вигляді Директорії.

Цей короткий біографічний огляд дає картину того, як прийшов Дмитро Донцов до переконаності в потребі нового, вольового, містико-емоційного націоналізму як програми й світовідчуття українства. Його висновки у найзагальніших рисах були наступні. Український народ, історично позбавлений своєї шляхти, провідної верстви, яка відіграла визначальну роль у визволенні, наприклад, угорської чи польської націй, може здобути історичну перспективу тільки у разі віднайдення її замінника. Замінити провідну верству (еліту) в бездержавній нації може тільки ідейно-політичний орден. Не партії, які слабнуть у доктринерстві й безнастанному партикуляризмі, а об’єднана на засадах нової моралі, жертовного героїзму, пройнята романтичною почуттєвістю та ірраціоналістсько-волюнтаристським світоглядом організація-орден з полівекторною програмою дій. Цей орден повинен розростатися не кількісно, а на основі якісного добору членства за принципом діяльної ефективності. Його філософія ніколи не повинна опускатися до рівня соціальної прагматики, а завжди має променіти безмежним ідеалізмом, тобто переконаністю в незнищенності релігійних (християнських) постулатів буття, вічної переваги Серця над Розумом, Духу над Матерією, в неуникненності героїки й шляхетності як вирішальних факторів зростання людини й нації. Його дії й програма ніколи не можуть перетинатися зі світоглядом і тенденціями якогось пристосуванства, малоросійського холуйства чи соціального рабства. Його настроєність і стратегія назавжди мають перекреслити традиційну українську примирливість і поступливість, сліпе занурювання у дріб’язки та втікання від історичного вибору, а тому він постійно повинен плекати в народі мілітарно-експансивну свідомість, будити почуття величі й змагання.

У сфері культури теж повинна відбутися кардинальна зміна. Нація має розпрощатися з ментальністю провінції, позбутися комплексу другосортності, повинна зрозуміти, що її дух розвивається не під впливом безнастанного реалістичного описування народних бід (теорія естетичного позитивізму-реалізму) і виспівування своєї туги з приводу постійних лих (настрій українського буттєвого сентименталізму), не під впливом хворобливого егоцентризму і захоплення формальними прийомами та ускладненнями у мистецтві (теорія модернізму), а внаслідок великих переживань і проникнення у трагіку буття з відчуттям доленосного оптимістичного пориву до Високого і з іменем Вічного (концепція неоромантизму). Така духовна переорієнтація народу спричинить переміну його вітальних основ: замість «лакеїв» і «капусти головатої» (Т. Шевченко), «оспалого» «народу-паралітика» (І. Франко) зможе сформуватися нація динамічна і вольова, багата своїми художньо-творчими візіями і устремліннями. Власне, таке відчуття творчого пориву дала письменницька генерація, сформована Д. Донцовим, — вісниківці. Їхня спадщина дає можливість відчути, що таке ощадне й сильне слово (Є. Маланюк, О. Ольжич), як може впливати на читача динаміка форми твору (Ю. Клен, Ю. Липа, О. Стефанович), про що промовляє національна непоступливість і енергетика (У. Самчук — романи «Гори говорять» і «Кулак», новели збірок «Месники» і «Віднайдений рай»), що таке національний ерос (лірика О. Теліги та Н. Лівицької-Холодної), що відкриває національна душа (поезія О. Лятуринської та О. Стефановича), як кується національний характер (новели Л. Мосендза та Ю. Липи, роман Л. Мосендза «Останній пророк»), як двигтить національна мрія і віра (Є. Маланюк, О. Ольжич, Ю. Липа).

Часто Д. Донцова і його послідовників критикували й критикують за однобічність національної ідеології, за незрозуміння модерних естетичних теорій, за вольове нав’язування своєї доктрини іншим і т. ін. Зазначимо, що такі закиди робилися з ліберальних світоглядних позицій людьми, які сутнісно не могли сприйняти філософії традиціоналізму-націоналізму. Коли ж зіставимо концептуалістику праць Д. Донцова із подібними ідейно-культурологічними теоріями в Європі другої половини ХIХ — першої половини ХХст., то виявимо, що він залишився на висоті у своїх синтетичних висновках і проникливих оцінках, на рівні таких мислителів-пророків, як В. Дільтей і М. Шелер, В. Зомбарт і Ґ. Зіммель, В. Парето і Ґ. Моска, Ґ. Лебон і Ш. Морра, О. Шпенґлер і Х. Ортега-і-Ґассет, С. Бжозовський і М. Здзєховський, тільки з тією поправкою, що здійснив він свої концептуальні теоретизування в українському контексті, зумів забарвити загальноєвропейську ідеологію українським змістом. Його кращі книжки — «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Наша доба і література» (1936), «Де шукати наших історичних традицій?» (1938), «Маса і провід — кількість чи якість?» (1939), «Дух нашої давнини» (1944), «Туга за героїчним» (1953), «Поетка вогняних меж: Олена Теліга» (1956), «Росія чи Европа?» (1955), «Від містики до політики» (1957), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Клич доби» (1968) — дають можливість відчути, що таке креативний стиль мислителя і пропагатора ідеї, що таке світоглядно цілісний погляд на історію й культуру, що таке експресивність публіцистичної мови і пульсування живої думки. У цих творах вражає не тільки широта ерудиції автора, а, передусім, сама глибина постанови проблем, проблем, наближених своїм звучанням до Вічності.

У нас чомусь прийнято звинувачувати Д. Донцова у «ненауковості» його тез, у «нетолерантності», у «симпатіях» до право-тоталітарних ідей і рухів його часу. Праці Д. Донцова справді не наукові, бо в точному розумінні він науковцем не був і не прагнув ним бути. Він був великим публіцистом і есеїстом в нашій культурі, а ці форми інтерпретації дійсності, як відомо, дещо відрізняються від завдань науки. Тож звинувачення абсурдне. Він хотів гострим словом розбудити оспалу націю і дати їй яскраві візії для ідейно-політичних і культурних змагань — і цю свою місію виконав. Нетолерантним був лише до тих, хто або руйнував націю зсередини, або вів гармонійну, але приховану взаємодію з її ворогами, або відволікав її від насущних, актуальних завдань фальшивими теоріями про «гуманність», «естетизм», «космополітизм» і т. ін. Час Д. Донцова був жорстокий, українська нація постійно стояла перед вибором — «бути чи не бути», тоталітарні, агресивні рухи та ідеології, від комунізму до нацизму, тоді фактично домінували в Європі, тож чи можна було в таких умовах проповідувати ягнячу поблажливість, потульність і нерішучість в діях? Питання риторичне.

В особі й творчості Дмитра Донцова є справді щось неукраїнське, але не в сенсі «диверсійності москаля», як це визначили його вороги (хоч москалем він і не був). А в тому сенсі, що і підкреслена принциповість його натури, і фантастично жвавий публіцистичний, «писарський» талант (чого в Україні, окрім І. Франка, завжди бракувало), й ідейна націленість на максималізм та «глобалізм» мислення різко контрастують з традиціями національної культуротворчості. Він вніс в українську занадто інертну за ментальністю культуру і громадянське життя справжній південний, італійський темперамент (італійські корені у його предків таки були), з його категоричністю суджень, захопливістю почуттів, іскрометністю образів і реакцій. Тому спадщина Д. Донцова завжди залишатиметься своєрідним «метеоритом» у просторі нації, яка до Півдня вітально схильна, але чомусь залишилась в iсторії «по-середньому» в’язкою і нерішучою.

Джерело:  День, №126, субота, 19 липня 2008 http://www.day.kiev.ua/204649/

Історія 1624 Переглядів

Author

admin

Administrator

Заява Редакції

Використання матеріалів stattitablohy.ezreklama.com дозволяється лише за умови наявності імені автора роботи та прямого посилання (лінку) на цей сайт. Вебсайт і послуги http://stattitablohy.ezreklama.com є надані компанією EZREKLAMA (Манітоба, Канада). Відповідальність за зміст публікації несуть їх автори, думка редакції може не співпадати з думкою авторів публікації. Редакція залишає за собою право редагувати матеріали.

Українська музика рокeрує

ПИШИ УКРАЇНСЬКОЮ

Пиши українською
Тут спілкуються українською

HTML block #1

block.

Random Articles

Слово Мойсея Фішбейна на церемонії вручення йому Відзнаки імені Блажен

Пані й панове! Друзі! Відзнака, що її я отримую, освячена ім’ям морального світоча – українського греко-католицького священика Омеляна Ковча....

Права людини

Час повертати

Автор: Василь Капкан Як бачимо, Росія прагне повернутися в лоно своєї матері - Русі-України. Адже вона - її дитя. Хоч і велике, але нерозумне....

Політичні оглядачі

Авіабудування України – деградація прискорюється

На сьогодні в Україні лишились тільки залишки колишньої могутності СРСР - авіаційної та ракетної про

Наука/Технології

Нашому Першому Президентові

Леоніде Макаровичу, Вам запропонували, і Ви погодилися (або Ви запропонували і з вами погодилися) очолити якусь Асамблею з розробки нового тексту...

Політичні оглядачі

Actions

Поділитися

Надіслати друзям

Повідомлення

Very Bottom Block Position

 

Ваше оголошення тут

Пишіть admin@ezreklama.com

 

 

Реклама 3

Новини

Міністерські портфелі з українським корінням у новому уряді Канади

Nov 8, 2015

Етнічно та гендерно різноманітний новосформований канадський уряд буде діяти злагоджено та переконливо в обстоюванні української позиції на міжнародній арені та залучення нових партнерів до підтримки України. Такі сподівання висловлює посол Канади в Україні Роман Ващук. Канадський уряд в особі... Читати далі →

Новопризначений міністр Маріанна Мигайчук відвідала святкування 99-річчя Канадського-українського інституту "Просвіта" у Вінніпезі

Nov 8, 2015

Сьогодні, 7-ого листопада 2015 р., ми були свідками події історичного значення, яка відбулася у Вінніпезі, в приміщенні Канадського-українського інституту "Просвіта"  де відбувся бенкет з нагоди його 99-річниці. На запрошення голови Манітобської філії Ліги Українців Канади п.... Читати далі →

ВКонтакте, Яндекс та Мail.Ru почали "зливати" ФСБ дані про своїх користувачів

Sep 6, 2014

Субота, 06 вересня 2014 Соціальна мережа "ВКонтакте" включена до реєстру Роскомнадзору в рамках виконання скандального "закону про блогерів", прийнятого в Росії 1 серпня.  З відповідною заявою виступив прес-секретар Роскомнадзору Вадим Ампелонський.... Читати далі →


Footer block #1

You can change this block in admin panel. Remember, if you change template, this block will be lost. We advise you to clone this block.

Ne lorem percipit efficiantur mei, ius ut simul vidisse. An vel probatus explicari appellantur. Has et comprehensam interpretaris, quo no inimicus maluisset temporibus. Ea mea quod.

Footer block #2

You can change this block in admin panel. Remember, if you change template, this block will be lost. We advise you to clone this block.

Ne lorem percipit efficiantur mei, ius ut simul vidisse. An vel probatus explicari appellantur. Has et comprehensam interpretaris, quo no inimicus maluisset temporibus. Ea mea quod.

Footer block #3

You can change this block in admin panel. Remember, if you change template, this block will be lost. We advise you to clone this block.

Ne lorem percipit efficiantur mei, ius ut simul vidisse. An vel probatus explicari appellantur. Has et comprehensam interpretaris, quo no inimicus maluisset temporibus. Ea mea quod incorrupte.

Footer block #4

You can change this block in admin panel. Remember, if you change template, this block will be lost. We advise you to clone this block.

Ne lorem percipit efficiantur mei, ius ut simul vidisse. An vel probatus explicari appellantur. Has et comprehensam interpretaris, quo no inimicus maluisset temporibus. Ea mea quod.