ПІДПІЛЛЯ

Автор: Кость БОНДАРЕНКО

Після офіційного закінчення Другої світової війни в Європі постріли та кровопролиття не припинилися. Низка народів не змирилися з продовженням і визнанням де-юре їхнього колоніального статусу і продовжували боротися за свою незалежність. Окрім того, ця боротьба супроводжувалася активним опором політиці колективізації та примусовому насадженню комуністичної ідеології.

Сталінська репресивна машина працювала як відлагоджений механізм, і більшість національно-визвольних рухів розуміли свою приреченість, проте не складали зброї. Ще рік після капітуляції Німеччини діяли “зелені брати” у Прибалтиці та четники Міхайловича в Югославії. До 1947 року діяли спершу Армія Крайова, а відтак – “ВіН” у Польщі. 1946 року припинила свою діяльність терористична організація “Чорний кіт” у Росії – група, тісно пов’язана з російськими еміграційними центрами. Згодом цю групу було увіковічено у вигляді звичайної банди грабіжників у відомому радянському серіалі “Місце зустрічі змінити не можна”. Українська повстанська армія довше за будь-яку іншу формацію трималася, й останній бій УПА у Підгаєцькому районі на Тернопільщині зафіксовано 1960 року. Дійсно – героїчна боротьба УПА потребує свого нового осмислення і нових інтерпретацій. Це – не групка бандитів (хоч агонія будь-якої армії призводить до виродження і озвіріння – той, хто жорстоко намагається судити про злочини УПА, мусить подумки поставити себе на місце голодного, виснаженого хворобами солдата, що вже не тижнями – роками не жив у людських умовах, який не знає, що з його сім’єю і який кожного вечора лягає спати з однією думкою: “Ці зорі я бачу востаннє, завтра мене вже не буде”. Це – дійсно армія без держави.

...У 1943 році в УПА розпочинається гостра дискусія з приводу того, яким має бути стиль діяльності і керівництва. Українські націоналісти з бандерівського відламу завершили об’єднання розрізнених партизанських загонів довкола єдиного штабу. Іноді все це супроводжувалося кривавими розправами над незгідними з доктриною бандерівської ОУН польовими командирами. Історія ОУН і УПА знає немало подібних прикладів, і на них нині не час зупинятися. Це – тема іншої статті. Улітку 1943 року ІІІ Надзвичайний збір ОУН прийняв більш демократичну платформу діяльності організації. Із цього часу починалася нова сторінка діяльності ОУН й УПА. Замість догматичної зашореності Миколи Лебедя і Дмитра Клячківського приходить новий стиль керівництва – армію очолює людина дійсно військового світогляду Роман Шухевич, що поєднував у собі риси і воїна, і політика. Під впливом Шухевича перебуває і новий керівний орган ОУН – Бюро проводу. Зрештою, Лебедь програє внутрішню полеміку із Шухевичем, який толерантніше ставився до не-бандерівців, і виїжджає за кордон як керівник закордонного представництва Української головної визвольної ради.

Злам 1943 – 1944 років приводить до нового етапу діяльності УПА. По-перше, діяльність УПА було перенесено в Галичину, де до того часу діяли лише місцеві самооборони. По-друге, якщо раніше УПА воювала переважно з німецькою армією, то тепер вона опинилася віч-на-віч із новим ворогом – Радянською армією. Це ставило УПА в абсолютно нові умови. Було необхідно змінити стратегію і тактику боротьби, зважити на нову дійсність і зіставити сили.

У середовищі УПА з’являється дві течії. Перша течія була представлена низкою польових командирів, які бажали вести безкомпромісну боротьбу до повного визволення. Їхня логіка була такою: ми будемо воювати, знекровлюючи Радянську армію. СРСР потрібні сили, і його керівництво погодиться на те, аби залишити Україну як самостійну державу задля того, щоб мати її серед нейтрально або союзницьки налаштованих держав. Головне – аби підняти своєю боротьбою народ на революцію. Думка другої частини зводилася до того, що “потрібно домовлятися”. Мовляв, СРСР має бути зацікавлений у тому, щоб реально запровадити в Українській Радянській Соціалістичній Республіці двопартійну систему, за якої на конкурентній основі будуть представлені в політичному житті дві партії – КПУ і ОУН, як сили, чий внесок був найбільшим у боротьбі з нацистами.

Із різними варіаціями останню тезу підтримували чимало націоналістичних діячів. До неї схилялися навіть окремі представники мельниківської ОУН, які 1947 року писали про майбутній український парламент як про інституцію, збудовану на основі двох партій і двох доктрин – ідеалістичної (ОУН) та матеріалістичної (КПУ). За спогадами Юрія Шухевича, на певному відтинку діяльності його батько, Роман Шухевич, сказав: “Ми погодимося на комуністичну Україну, лиш би вона була незалежною”. Тобто, до компромісу принаймні частина УПА була готова.

Питання можливого компромісу розглядалося й у Кремлі. Відомо, що серед прихильників ідеї порозуміння з українськими націоналістами був Лаврентій Берія. Проте в лютому 1944 року стається диверсія, яка унеможливила (або зробила більш важкими) переговори щодо можливості співпраці між Радянською владою і ОУН-УПА. На Рівненщині із засідки було смертельно поранено одного з прославлених радянських командирів, генерала армії Ватутіна, якого вважали сталінським улюбленцем. Яка зі сторін вчинила диверсію – не відомо. І в радянському, і в націоналістичному таборах були свої “партії війни”. В УПА було немало польових командирів, не згідних з “угодовською”, як їм здавалося, політикою частини командування. У їхніх очах навіть переговори з німцями щодо звільнення полонених і щодо залишення німецької зброї для подальшої боротьби УПА проти Радянської армії – і то вважалися зрадою “національних інтересів”. А тут!

У квітні 1944 року, після того, як помер Ватутін у реанімаційному відділенні після місячної агонії, Сталін віддає наказ очистити Волинь і Полісся від “бандформувань”. Вірний сталінський соратник Дмитро Задонський, виступаючи перед інтелігенцією звільненого міста Рівне, вперше вживає термін, який протягом чотирьох років став канонічним – “українсько-німецькі буржуазні націоналісти”. Цим самим було а) прив’язано українських націоналістів до німецької окупаційної системи, перетворено їх на колаборантів; б) перетворено УПА та ОУН на щось несерйозне, маріонеткове, ганебне; в) продемонстровано, що з націоналістами не може бути жодного компромісу.
Останню тезу за кілька місяців без жодної вуалі підтвердив і Микита Хрущов. На Волині було кинуто радянські каральні загони, які протягом кількох місяців вели посилені бої з націоналістичними загонами. У результаті націоналісти зазнали втрат, що оцінюються в десятки тисяч осіб.

Під тиском Радянської армії УПА перебазовує основну свою діяльність у Карпати. У роки війни мельниківець Роман Сушко виходив на німецьке командування з пропозицією створити в Карпатах укріплений бастіон за аналогією “лінії Маннергайма”. Тоді ця ідея не знайшла відгуку серед німецького командування. Тепер УПА, використовуючи географічні умови Карпат, вирішила продовжити бойові дії проти радянської влади. Західна Україна знову стала театром бойових дій.

Радянська влада встановила сувору відповідальність не лише за участь у “бандформуваннях”, а й за “бандпосібництво” – тобто за будь-яку допомогу УПА харчами, медикаментами і т.д. Десятки тисяч людей із Західної України (за деякими даними – сотні тисяч) були вивезені в Сибір та Середню Азію лише за звинуваченням у бандпосібництві.

Оскільки репресивні акти не допомагали, радянська влада почергово намагалася проводити політику “батога і пряника”. Вона то оголошувала амністії для всіх бійців УПА, які здадуться і складуть зброю, то знову видавала розпорядження про посилення боротьби з “бандитизмом”. Ні одна, ні друга акції не давали бажаного результату. Боротьба продовжувалася.

1948 року зафіксовано, здається, останню спробу порозуміння між УПА і радянською владою. Анонім з оточення Шухевича надіслав листа на ім’я першого секретаря Львівського обкому компартії Івана Грушецького з пропозицією про переговори. Він аргументував необхідність переговорів тим, що скоро настане третя світова війна, в якій американці прийдуть на нашу землю як загарбники. І тоді комуністи і націоналісти будуть воювати пліч-о-пліч проти нового окупанта, як у попередній війні.
Тому, на думку автора листа, потрібно вже зараз намітити поле для спільних дій і спільні точки дотику. Листа Грушецький надіслав Хрущову, і лист залишився без відповіді.

Як це звучить не цинічно, але діяльність УПА часто була вигідною партійному і господарському апарату в Західних областях України. Архівні справи свідчать про зловживання і корупцію влади на місцях. Адже в районі бойових дій найлегше було крадене майно, автомобілі, іншу техніку та матеріальні цінності списати на діяльність “бандформувань”. Радянські діячі розуміли, що ризикують і бути впійманими сталінською міліцією, і бути страченими бійцями УПА – як люди, що встановлюють і представляють Радянську владу. Проте бажання наживи брало гору – в Західну Україну вишиковувалися черги бажаючих “боротися з бандитами”.

Історія УПА ще чекає свого дослідника. Але це має бути об’єктивна історія, позбавлена ура-патріотичних міфів і радянського негативізму. Це має бути історія армії, що боролася у складних умовах і не скорилася. А всі спроби порозумінь між УПА і новими режимами можна розглядати лише під кутом зору військової дипломатії.

Автор: Кость БОНДАРЕНКО
Джерело:22-23 червня 2002 Поступ