Автор: Брицький Владислав

            З моменту розколу християнства 1054 року на православну та католицьку гілки ідея унії (об`єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Папи Римського від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

            Після церковного розколу слабіючи православна церква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274 року, коли в Ліоні була підписана між церковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 року у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення полягає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об`єднування церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже. Наприкінці ХVI ст. унійний рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої неодноразово доводив актуальність та доцільність об`єднання.

            Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ`ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об`єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицизму з обов`язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

            Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного об`єднання в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ`я князь К. Острозький у своєму листі до Папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. І хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру були різними (для одних це шлях до привілеїв і посад, длля других – урівняння в з поляками, для третіх – прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої культури), наслідок для православ`я був один – різке звуження каналів матеріальної підтримки. Адже самі князі  та багаті роди свого часу будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах. 

         
          Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне спонсорство середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релігійні осередки заставляли, давали в посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та продавали. Світська влада дедалі активніше проникає в церковне життя. Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани – рада, або ж сам Великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії вищим особам, які не тільки не переймалися церковно-релігійними інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованість, зберігаючи при цьому свої світські звичаї – полювання, банкети, насильства, розпусне життя та ін.

            Такі обставини спричинили моральну деградацію церковної ієрархії. Загальну дезорганізацію та занепад православної церкви.  Вона вже не могла бути гарантом збереження національних традицій та осередком культурного життя. Тепер уже не митрополит призначав єпископів, їх висували або пани-рада, або ж сам великий князь, що відкривало доступ до вищої ієрархії світським особам. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи міщанства, організованого в братства (які створювалися при парафіяльних церквах). Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків було підтримано Константинопольською патріархією, яка надавала Львівському Успенському братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Утручання у справи місцевої церкви світської влади, зростання анархії з боку братств та неконструктивна політика Константинопольської патріархії викликали невдоволення серед православного духовенства.  

           Поступово в частини вищої церковної ієрархії православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були хитросплетіння егоїстичних інтересів духовенства та реальних потреб церкви. Прихильників унії не влаштовувало втручання світської влади в релігійне життя, неконструктивна, на їхню думку, лінія Константинопольської патріархії, бажання не тільки зберегти власні земельні володіння, а й зрівнятися в політичних правах з католицьким духовенством. Вважалося, що унія змінить ставлення держави до української церкви: закінчиться переслідування православних; українське духовенство зрівняється у своїх правах з католицьким, буде звільнено від податків, збереже свої земельні володіння та матиме своїх представників у сенаті; у містах православні матимуть ті самі право, що й католики. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення 1589 року сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

            Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині ХVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564 рік), а згодом і у Литві (1569 рік). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 року вказував православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577 рік).

            Поглиблювала розкол суспільства так звана «календарна реформа», проведена Папою Григорієм ХІІІ 1582 року. Григорій  ХІІІ наказав виправити старий юліанський календар, в якому внаслідок недоліків обчислення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Папа розпорядився з 5 лютого 1583 року додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже, населення Польщі поділилося: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря призвела до посилення соціального і релігійного гніту, оскільки польські пани забороняли українським селянам відзначати свята за старим стилем (наприклад: Різдво, Великдень) і змушували їх у ті дні працювати, що викликало досить різку опозицію.

            У першій половині XVI ст. хвиля Реформації – опозиційного католицизмові руху прокотилася над усією Європою, з несподіваною швидкістю поширившись на теренах Речі Посполитої, пробуджуючи до життя різні релігійні рухи (лютеранський, кальвіністський, антитринітарський). Ідеї Реформації: Звільнення релігійного життя з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до народу, переклад Біблії на національні мови, заснування шкіл – знайшли широкий розголос в Україні. Українці одержали важливі засоби протидії поширенню католицизму, пристосовуючи ідеї Реформації для власних потреб. Боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновлені власної церковної організації, введені у церковну службу української мови, у практику полемічної літератури. Намагання створити національну церкву були позитивним явищем у Реформації. Під її впливом національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру. У середині 60-х років XVI ст. у Речі Посполитій офіційно утвердилась релігійна віротерпимість.

            Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський єпископ Гедеон Балабан на з`їзді в Белзі (1590 року) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 році Папа Климент VIII офіційно визнав унію.

           
            Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 року у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини – уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об`єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишалися православними, а церковнослов`янська мова – мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. За це православних владик піддали прокляттю, як і тих, хто не пристав до унії. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

           
            Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишалися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Уклавши Берестейську унію, вона спочатку об`єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але згодом прірва між українцями греко-католиками та полякам римо-католиками надзвичайно поглиблюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що 1848 року розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву.

            
          На початку XVII ст. на допомогу православному табору, який останніми силами обороняв свої позиції, прийшло Запорозьке військо. Унаслідок цього польський уряд змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали існування православної церкви. Проте вони не припинили наступу католицтва на українські землі, що вів до занепаду православної церкви, яка втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій.

Висновок:

Форсований наступ католицизму на українські землі, що посилився після укладення Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду православної церкви, яка катастрофічно втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини православного духовенства – спробою підняти його престиж, подолати дискримінацію православних віруючих, вивести православну церкву з кризи.

Зображення: Климент VIII (папа римський)