РАДЯНСЬКИЙ ГЕНОЦИД В УКРАЇНІ

Автор: Рафаель Лемкін
January 30, 2009

          Цей невеличкий текст, який досі залишався невідомим на пострадянському просторі, є

справжньою інтелектуальною та правничою сенсацією. У ньому факт скоєння геноциду щодо

українців із боку більшовицької влади описує й аргументує сам Рафаель Лемкін – автор концепції

геноциду, яка лягла в основу всіх сучасних міжнародних і національних правничих актів.

           Те, про що я хочу говорити, – це, мабуть, класичний приклад радянського геноциду, його

найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме – винищення української нації. Як я

сказав раніше, це тільки логічний наступник таких царських злочинів, як потоплення 10 тисяч

кримських татар на наказ Катерини Великої, масові вбивства Івана Грозного за допомогою

“відділів СС” – Опричнини, винищення царем Миколою І польських національних лідерів та

українських католиків і низка єврейських погромів, які періодично плямували російську історію.

Усе це мало свої відповідники в межах Радянського Союзу...

          Україна становить частину південно-східного СРСР, яка дорівнює просторам Франції й Італії

та має населення приблизно 30 (описка в тексті: правильно – 40) мільйонів. Будучи російською

житницею, через своє географічне розташування вона стала стратегічним ключем до нафти

Кавказу й Ірану та до всього арабського світу. Доки Україна зберігає свою національну єдність,

доки її народ продовжує думати про себе як про українців і домагається незалежності, доти вона

становить серйозну загрозу для самого серця радянської ідеї. Нічого дивного, що комуністичні

вожді надавали якнайбільшого значення русифікації цього самостійно мислячого члена їхнього

“союзу республік” і вирішили переробити його та пристосувати до свого зразка єдиної російської

нації. Бо українець не є і ніколи не був росіянином. Його культура, його темперамент, його мова,

його релігія – все інакше…

          Українське населення дуже вразливе до расового вбивства його вибраних частин, тому

комуністична тактика не наслідувала взірця німецьких нападів проти євреїв. Українська нація

надто багатолюдна, щоб можна було цілковито знищити її ефективним способом. Однак її релігійне,

інтелектуальне та політичне керівництво, її вибрані й вирішальні частини доволі малі, тому їх легко

ліквідувати.

          Перший удар спрямовано на інтелігенцію – мозок нації, щоб паралізувати решту організму.

1920-го, 1926-го та в 1930-1933 роках учителів, письменників, митців, мислителів і політичних

провідників було ліквідовано, ув’язнено або депортовано. Як подає журнал Ukrainian Quarterly

(“Український квартальник”) за осінь 1948 року, лише 1931-го заслали в Сибір 51713 інтелектуалів.

Така сама доля зустріла принаймні 114 визначних поетів, письменників і митців – найвидатніших

культурних провідників нації. За приблизними підрахунками, росіяни брутально винищили

щонайменше 75% українських інтелектуалів і професіоналів у Західній Україні, на Закарпатті та на

Буковині. (Ukrainian Quarterly, літо 1949).

          Поряд з атакою на інтелігенцію тривав наступ на Церкву, священиків і церковну ієрархію –

“душу” України. Між 1926 і 1932 роками було ліквідовано Українську Автокефальну Православну

Церкву, її митрополита (Липківського) та 10 тисяч священиків. 1945 року, коли в Західній Україні

було встановлено радянську владу, схожа доля спіткала Українську Католицьку Церкву. Факт, що

перед ліквідацією цієї Церкви їй запропонували приєднатися до Російського патріархату в Москві

– політичного знаряддя Кремля, – вказує, що єдиною ціллю тієї акції була русифікація.

          За два тижні перед конференцією в Сан-Франциско 11 квітня 1945 року загін військ НКВС

оточив кафедральний собор Св. Юра у Львові й арештував митрополита Сліпого, двох єпископів,

двох прелатів і кількох священиків. Усіх студентів міської богословської семінарії вигнали зі школи,

а професорам подали до відома, що Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати, її

митрополита заарештовано, а його місце посяде єпископ, призначений радянською владою. Такі

акції повторили всюди в Західній Україні та за лінією Керзона в Польщі. Принаймні сімох єпископів

заарештували або вони зникли безвісти. На цій території не залишилося на волі жодного єпископа

Української Католицької Церкви. 500 священиків, які зібралися, щоб протестувати проти

радянської акції, розстріляли або заарештували. По всьому краю було вбито сотні священиків і

мирян, а тисячі заслано до таборів примусової праці. Цілі села були знелюднені. Під час

депортації родини навмисне розділяли: батьків – на Сибір, матерів – до цегельних заводів у

Туркестан, а дітей – до комуністичних домів на “виховання”...

          Третє вістря радянської атаки було спрямовано проти фермерів – великої маси незалежних

селян, зберігачів традицій, фольклору та музики, національної мови та літератури, національного

духу України. Зброя, яку вживали проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх – виморювання

голодом. Упродовж 1932 і 1933 років п’ять мільйонів українців померли від голоду, жорстокості,

яку 28 травня 1934 року 73-й Конгрес (США) засудив як нелюдську. Була спроба схарактеризувати

цю кульмінацію радянської жорстокості як економічну політику, пов’язану з колективізацією

пшеничних ланів, а отже, з потребою в ліквідації куркулів – незалежних фермерів. Але насправді

великомасштабних фермерів в Україні було дуже мало. Радянський письменник (насправді

йшлося про генсека ЦК КП(б)У, який водночас був партійним публіцистом, речником) Косіор

заявляв у газеті “Ізвестія” від 2 грудня 1933 року: “Український націоналізм – це для нас головна

небезпека”. І, щоб викорінити цей націоналізм і встановити жахливу одноманітність радянської

держави, принесли в жертву українське селянство. Метод, застосовуваний у цій частині плану, не

обмежувався окремою групою. Потерпали всі – чоловіки, жінки, діти. Врожай того року був

достатній, щоб нагодувати людей і худобу в Україні, хоча дещо менший, аніж попереднього року.

Правдоподібно, великою мірою це було спричинено боротьбою довкола колективізації. Однак

голод був потрібний радянській владі, отже, вона створила його “на замовлення”, накладаючи

надзвичайно високу зернову квоту як державний податок. Понад те, на тисячах акрів пшеницю не

зібрали – врожай залишили гнити на полях. Решту збіжжя звезли до державних зерносховищ для

зберігання доти, поки влада не вирішить, як розподілити зерно. Велику частину цього врожаю,

такого життєво важливого для українців, експортували за кордон, щоб отримати кредити.

          Зіштовхнувшись із голодом на фермах, тисячі людей покинули сільські околиці та подалися

до міст жебрати їжу. Коли їх виловлювали та висилали назад у села, вони залишали своїх дітей у

містах у надії, що хоч ті зможуть вижити. Так лише в Харкові залишено 18 тисяч дітей. У селах із

тисячним населенням виживала сотня; в інших – половина людей зникала, … щодня гинуло 20-30

людей. Людоїдство стало звичайним явищем.

          Московський кореспондент газети Christian Science Monitor В. Генрі Чемберлин писав 1933

року: “У цій апатії і зневірі комуністи вбачали саботаж і контрреволюцію та з безжальністю,

притаманною самовдоволеним ідеалістам, вирішили не припиняти голоду, щоб таким чином

провчити селян. Допомогу колгоспам надали, але в недостатній мірі й запізно, адже вже загинуло

багато людей. Селян-одноосібників залишили напризволяще; а значно вищий рівень смертності

серед селян-одноосібників виявився найсильнішим аргументом за вступ до колгоспів”.

          Четвертим кроком у тому процесі стала фрагментація українського народу шляхом

поселення в Україні чужинців і водночас розпорошення українців по всій Східній Європі. У такий

спосіб було б знищено етнічну єдність і перемішано нації. Між 1926 і 1939 роками частка українців

у населенні України знизилася з 80 до 73 відсотків. Унаслідок голоду та депортації українське

населення зменшилося в абсолютних числах із 23,2 мільйона до 19,6 мільйона, а неукраїнське

населення зросло на 5,6 мільйона осіб. Якщо взяти до уваги, що колись Україна мала найбільший

рівень приросту населення в Європі (приблизно 800 тисяч річно), то можна легко побачити, що

російська політика досягла свого.

          Такими були головні кроки систематичного нищення української нації, її поступового

поглинання новою радянською нацією. Привертає увагу факт, що не було спроб цілковитого

знищення, подібного до німецького методу атаки на євреїв. Усе таки, якби радянська програма

була цілком успішна, якби інтелігенцію, священиків і селян викоренили, Україна загинула б так

само, як коли б убили кожного українця, бо вона втратила б ту частину народу, яка зберігала та

розвивала її культуру, вірування, спільні ідеї, які керували нею та дали їй душу, що, коротко кажучи,

зробило її нацією, а не масою людей.

          Те, що ми тут бачили, не стосується винятково України. План, що його радянська влада там

використовувала, повторювався й далі повторюється. Це суттєва частина радянської програми

експансії, бо вона пропонує швидкий шлях для уніфікації різноманітних культур і націй, які

становлять радянську імперію. Те, що цей метод несе із собою невимовні страждання мільйонам

людей, не звернуло радянську владу з її шляху. Навіть якби не було іншої причини, тільки ці людські

страждання, ми мусили б засудити той шлях як злочинний. Але це ще не все. Це не просто справа

масового вбивства. Це справа геноциду, знищення не лише окремих осіб, а й культури та нації.

Навіть якби було можливо досягти (знищення культур і націй) без страждань, ми все таки мусили б

це засудити, бо все те, що формує націю, – споріднення умів, єдність ідей, мови та звичаїв –

становить один із найважливіших наших засобів цивілізації і прогресу. То правда, що нації

зливаються й утворюють нові (маємо приклад цього процесу в нашій власній країні (США), але це

злиття полягає у привнесенні найвищих цінностей, які має кожна культура, до спільного фонду

благ. Саме в такий спосіб світ посувається вперед. Отже, що ми вважаємо неправильним у

радянських планах, окрім дуже важливих проблем людських страждань і людських прав, – це

злочинне марнування цивілізації та культури. Бо радянська національна єдність твориться не

об’єднанням ідей і культур, але цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї –

радянської.

Автор: Рафаель Лемкін

Переклад з англійської (Збережено правопис ориґіналу — ред.).

(друкується зі скороченнями) За матеріалами: www.homin.ca
Постійна адреса публікації:  http://www.homin.ca/news_view.php?category=top&news=4385&lang=ua
Від 30-ого Січня 2009 р.