Автор: Рената Бобарчук  

Політика коренізації була спрямованна  на те, щоб надати народам певної «культурно-національної автономії». Суть політики полягає у спробі більшовицького керівництва взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Ці ідеї були покладені в основу рішень XII з´їзду РКП(б) (квітень 1923 р.).

Спочатку політика українізації справді діяла на благо українців. Наркомат освіти очолювали прихильники національного відродження Г.Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. Завдяки їм зросла кількість україномовних шкіл, технікумів, вишів, державні установи запровадили діловодство державною мовою, нею оволоділи близько 60% працівників і 40% - співробітників апарату ЦК КП(б)У.  90% газет і 50% книжок видавалися українською мовою, за один лише 1928 рік було випущено 36 фільмів, продубльованих нею ж, радіомовлення, що з’явилося в Україні в 1924 році, велося тільки державною мовою.

Все це зіграло на користь більшовиків, адже багато інтелігенції перейшли на їхню сторону. Та багато відомих діячів повернулись із еміграції: М. Грушевський, А. Ніковський, М. Шарга та інші.

Проте ті, хто брав найбільшу участь у виконані наказів партії, постраждали найбільше. Адже на Х з’їзді КП(б)У в 1927 році Сталін засудив курс Шумського. З кінця 1932р. повертається політика русифікації і починається боротьба із «персоніфікованими націоналізмами» - «хвильвізмом» (який уособлював творчу інтелігенцію), «волобуєвщиною» (наукова інтелігенція), «шумськізмом» (працівники державного і партійного апаратів), «скрипниківщиною» (стара ленінська гвардія). Було засудженно багато керівників партіїї, які входили до складу комісії політбюро ЦК КП(б)У: О. Шумський, В. Чубарь, В. Затонський.

Автор: Рената Бобарчук