Автор: Лілія Федорович

Українське відродження середини 1920-х – початку 1930-х років – надзвичайно цікаве явище в історії України. Безсумнівно, що його коріння знаходилося в періоді недовготривалої української державності 1917-1918 рр., який розкував творчі можливості української нації. Динаміка процесу національного відродження була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в рядах інтелігенції під час громадянської війни та потужну еміграцію творчих сил за межі радянської України.

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х – початку 1930-х років були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація». Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест центру пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки у партійно-державному апараті.

Зокрема, наприкінці 1920 р. українці, складаючи близько 80% населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19%, а у квітні 1922р. – 23,3%. Виправити цю невідповідність взявся у 1923 р. XII з’їзд РКП(б), який проголосив політику «коренізації» партійно-державного апарату у неросійських республіках.

  Отож, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні в 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в національних республіках – звідси й назва політичного курсу – «коренізація». Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовлята з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що «коренізація» мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

В Україні політика «коренізації» набрала форми «українізації». Вона зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов’язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським населенням, переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки. Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків.

Поряд із підтримкою ( кадровий кістяк українізації склали так звані націонал комуністи, українська інтелігенція, українські ремігранти та галицькі українці) українізація викликала й значний опір, зокрема верхівки КП(б)У, російської бюрократичної верхівки, російського та обрусілого міщанства і робітництва, Червоної армії і навіть відомих представників  російської інтелігенції та священиків РПЦ. При такому співвідношені сил українізація від самого початку булла приречена на провал.

  Процес українізації, запроваджений більшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрівся з бурхливим процесом українського національного відродження, що йшло знизу вверх. Відповідно, середина – друга половина 1920-х років стала періодом значних зрушень у менталітеті українства, подоланні наслідків багатовікової русифікаторської політики, розширення сфери дії української мови, нового осмислення традицій, національних цінностей. Українізація сприяла поверненню в Україну значної кількості діячів культури, які з різних причин опинилися за кордоном. Все це призвело до зростання впливу національної ідеї, у цьому я вбачаю значний позитичний вплив українізації, хоча зрозуміло, що це вже само по собі лякало Москву.

Автор: Лілія Федорович