Автор: Рената Бобарчук  

Криза, а згодом і розкол ОУН, розпочався зі смертi  Євгена Коновальця  у 1938р. у Роттердамі, яку організувала влада СССР, стурбована наростанням активності  їхньої діяльності. Хоча в обох таборох не було принципових розбіжностей, бо обидві сторони підтримували ідею інтегрального націоналізму, її розділяли: вікова різниця, сутички щодо питань ведення бою та різні погляди на місце керівника ОУН.

Після смерті Євгена Коновальця, згідно з заповітом, ПУН очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. 27 серпня 1938 р. в Римі відбувся Другий Великий збір українських націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН ОУН.

Але через сутички зі Степаном Бандерою, який  настоював на зміні тактики ОУН (створення підпільної армії, та підтримання однакових стосунків із німцями та західними союзниками) та звільненні декількох членів. Через це 10 лютого 1940р. С. Бандера зібрав конференцію у Кракові, на якій його фракція відкинула рішення Римської конференції.

Не знайшовши жодного компромісу, прибічники Степана Бандери (молодь) стали називатися ОУН-Б, а прибічники Мельника ОУН-М.

Авжеж, це завадило національному руху, адже обидві організаціі нерідко боролися не тільки проти своїх ворогів, але й одна проти одної. А наступні випробування війни ще більше погіршили їхне становище.

Автор: Рената Бобарчук