Автор: Лілія Федорович

Українське відродження середини 1920-х – початку 1930-х років – надзвичайно цікаве явище в історії України. Безсумнівно, що його коріння знаходилося в періоді недовготривалої української державності 1917-1918 рр., який розкував творчі можливості української нації. Динаміка процесу національного відродження була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в рядах інтелігенції під час громадянської війни та потужну еміграцію творчих сил за межі радянської України.

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х–початку 1930-х років були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація». Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест центру пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки у партійно-державному апараті. Зокрема, наприкінці 1920 р. українці, складаючи близько 80% населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19%, а у квітні 1922р. – 23,3%. Виправити цю невідповідність взявся у 1923 р. XII з’їзд РКП(б), який проголосив політику «коренізації» партійно-державного апарату у неросійських республіках.

  Отож, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні в 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в національних республіках – звідси й назва політичного курсу – «коренізація». Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовлята з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що «коренізація» мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

В Україні політика «коренізації» набрала форми «українізації». Вона зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов’язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським населенням, переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки. Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків.

Поряд із підтримкою (кадровий кістяк українізації склали так звані націонал комуністи, українська інтелігенція, українські ремігранти та галицькі українці) українізація викликала й значний опір, зокрема верхівки КП(б)У, російської бюрократичної верхівки, російського та обрусілого міщанства і робітництва, Червоної армії і навіть відомих представників  російської інтелігенції та священиків РПЦ. При такому співвідношені сил українізація від самого початку булла приречена на провал.

  Процес українізації, запроваджений більшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрівся з бурхливим процессом українського національного відродження, що йшло знизу вверх. Відповідно, середина – друга половина 1920-х років стала періодом значних зрушень у менталітеті українства, подоланні наслідків багатовікової русифікаторської політики, розширення сфери дії української мови, нового осмислення традицій, національних цінностей. Українізація сприяла поверненню в Україну значної кількості діячів культури, які з різних причин опинилися за кордоном. Все це призвело до зростання впливу національної ідеї, у цьому я вбачаю значний позитичний вплив українізації, хоча зрозуміло, що це вже само по собі лякало Москву.

 Автор: Лілія Федорович