Автор: Ольга Ситник

Період коренізаціі варто розпочати з визначення причин, які змусили більшовиків вдатися до тимчасового проведення політики українізації як форми коренізаціі влади.

Насамперед розмах визвольної боротьби в національних районах у 1917-1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених у колишній Російській імперії народів більшовики не матимуть їх підтримки.

Якраз брак підтримки неросійських народів і необхідність зміцнення влади в національних окраїнах примусили комуністичну партію вдатися після закінчення громадянської війни до політики коренізаціі, освоєння та поширення на державному рівнів радянських республіках національних мов.

В Україні ця політика набула форм українізації. Крім того, більшовицька влада постійно декларувала, що національні республіки матимуть відповідну самостійність у вирішенні тих чи інших питань, передусім у сфері культури. Щоб не дискредитувати свої заяви, комуністична партія визнала за необхідне задовольнити деякі прагнення неросійських народів у царині культури, насамперед мови. Таким чином маскувався і псевдо-федералістичний устрій СРСР, створювалася видимість певної самостійності радянських республік.

Початок політиці коренізаціі поклав 12-ий з’їзд РКП(б), який відбувся у квітні 1923 року. Сутність її полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади й комуністичної партії серед населення національних республік. У липні – серпні 1923 року РНК УСРР видала декрети «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови».

Отже, перші заходи українізації передбачали насамперед розширення сфери вживання української мови, особливо в галузі освіти, у партії та уряді, державних установах. Задопомогою цієї політики  більшовики прагнули переконати українців, що радянська влада – це їхня власна влада. Тому поряд з розширенням сфери вживання української мови політику коренізаціі в УСРР треба було починати передусім із залучення у партійний і радянський апарат місцевих кадрів.

Отже, українізація передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів, що користуються рідною мовою, що неминуче сприяло і розвитку національної культури.

Однак керівництво правлячої комуністичної партії не розглядало українізацію як самоціль. Одне з її головних завдань полягало в тому, щоб перебудувати культуру в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Об’єктивно політика українізації, незалежно від волі та бажання її провідників, сприяла подоланню русифікації, зростанню національної свідомості мас, а отже, державницьким прагненням народу. Але якраз такі наслідки українізації були вкрай небажаними для союзної влади, яка завжди прагнула поглиблення однорідності суспільства, зокрема через «стирання національних цінностей». Тому в перспективі українізація, як і вся політика коренізаціі, була приречена.

Автор: Ольга Ситник