Автор: Ольга Ситник

Після смерті Сталіна й «потепління» внутрішньополітичного клімату, розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні.

Основні передумови цієї боротьби: світовий процес деколонізації 50-60-х рр., антикомуністичні заворушення в так званих країнах народної демократії, зокрема в НДР, Польщі та Угорщині, Чехословаччині, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою 1948 року Загальною декларацією прав людини. 

Щодо внутрішніх передумов опозиційного руху, то ним були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення. Водночас «хрущовська відлига» сприяла зародженню руху і появі борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих згодом «шістдесятниками», а за рішуче неприйняття комуністичної ідеології – «дисидентами».

Основні течії опозиційного руху в Україні другої половини 50-80-х рр. декілька. Самостійницька, яку представляв, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп, національно-культурницька, яку репрезентував рух «шістдесятників», правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Найрадикальнішою й найбільш переслідуваною була самостійницька група. Її представники боролися за державну незалежність України шляхом агітації за вихід її зі складу СРСР. Представники національно-культурної течії вимагали духовного й культурного відродження українського народу, зокрема його національної самобутності, традицій, мови всебічного й об’єктивного висвітлення історичного минулого.

Вони протестували проти антиукраїнських акцій центру, нищення пам’яток історії та культури, переслідувань за переконання, незаконних арештів та закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей.

Щодо прихильників правозахисної течії, то вони вимагали дотримання Конституції та законів, ідей гуманізму та демократії, свободи й прав людини, на чільне місце вони висували примат особи й другорядність держави, захист прав національних меншин. 

Релігійна опозиція головним завданням вважала боротьбу за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів культу тощо.

Дисиденти та опозиційні організації у програмних документах і заявах висловлювались і щодо економічних і соціальних проблем суспільства, зокрема констатувались напівзалежний від центру статус економіки України, скрутне становище колгоспного селянства, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, хоча воно мало низку позитивних рис, обмеження прав громадських організацій, відсутність приватної власності на засоби виробництва. 

У сфері міжнародних відносин дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, так і національну обмеженість, виступали за самовизначення всіх народів. Характеризуючи документи й заяви дисидентів, слід підкреслити, що засобом реалізації своєї мети вони вважали мирні, конституційні методи.

Серед них: створення підпільних груп та організацій, самоспалення як виший вияв жертовності, поширення листівок, поза-цензурних видань, виступи на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціоналістських гасел, на похоронах однодумців, на судових процесах над дисидентами.

Використовувались також зібрання біля пам’ятників світочам національного духу, таким як Т.Шевченко, мітинги протесту, демонстрації, пікетування. Боротьба з панівним режимом не припинялась і в ув’язненні. У таборах дисиденти вдавалися до акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за надання статусу політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки. Активною формою протесту проти тоталітаризму була відмова від радянського громадянства, подання заяви на виїзд за кордон.

Головною зброєю політв’язнів було голодування. Застосовувались й інші форми опору владі. Влада застосовували свої «методи боротьби» з інакодумцями: арешти і засудження до тривалого ув’язнення в таборах і засланнях, ізолювання в психіатричних лікарнях, що були фактично психіатричними тюрмами. Покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а й їхні батьки та діти, близькі родичі. Для в’язнів одразу після їх арешту застосовувались «виховні заходи»: запроваджувались ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців, багатогодинні допити тощо.

Навіть відбуття покарання не означало повернення до нормального життя. Інакодумців, як правило, віддавали під нагляд міліції. Для залякування дисидентів й їх політичної нейтралізації широко використовувались позасудові переслідування, зокрема арешти, обшуки, допити, звільнення з роботи та навчання, виключення з КПРС, адміністративні покарання.

Дисидентський рух в Україні був помітним явищем національно-визвольної боротьби українського народу, її невід’ємною складовою. Здійснюваний лише мирними, конституційними засобами, цей рух засвідчив невмирущість ідеї незалежності, підняв на зміну винищеним нові покоління борців, гідним вінцем яких стала Українська самостійна соборна держава.

Автор: Ольга Ситник
 На фото: Василь Симоненко