автор: Галина Кравчук, член Управи, кореспонденційний секретар  відділу ЛУК, Вінніпеґ 

Свято Покрови – свято УПА

                                       Не посіеш зерна – не збереш врожаю.

                                      Не рискнеш життям – не переможеш ворога.

                                                                                                                    Сааді, перський поет

          Під такою назвою 14 жовтня 2012 р. в залі Канадійсько- Українського Інституту «Просвіта» м. Вінніпеґ (Манітоба, Канада) відбулося урочисте відзначення важливої історичної дати – 70-річчя створення Української Повстанської армії. Урочистості почалися в митрополичій катедрі свв. Володимира й Ольги Службою Божою та Панахидою за полеглих членів Організації Українських Націоналістів та вояків УПА, яку відслужив о. Мітрат Михайло Буячок з участю катедрального хору під керуванням Мирослави Пачес.

          Такі святкування, які завжди розпочинаються вшануванням пам’яті полеглих хвилиною мовчання, стали традицією і проводяться вони в Інституті «Просвіта» кожного року з ініціативи місцевого відділу Ліґи Українців Канади (ЛУК), який очолює сумівка Мирослава Підгірна. Ця традиція почалася в 1949 році, коли від червоної чуми вже задихався народ України, а  її найкращі, найвідважніші сини та дочки – борці за незалежну Україну – гинули в більшовицьких тюрмах та на засланні. Перше таке свято, підготовлене сумівцями, в Інституті «Просвіта» відбулося 20 листопада 1949 року (Петро Буртик, Антон Борис. Нарис історії Кандійсько-Українського Інституту «Просвіта», 2010).

          Цьогорічне свято розпочалося Молитвою (Ірина Вилсон, Марійка і Василь Хаблюк) та віршем Михайла Кураха “Koли ви вмирали, вам дзвони не грали...”,  який прочитала старша юначка СУМ  Ірина Лазар.

          Безстрашним воякам  УПА, серед яких було чимало дівчат, які рискували своїм життям, бажаючи перемогти різномастих зайдів-ворогів, і свідомо віддавали життя в нерівній боротьбі з ненависним загарбником, присвятила свою доповідь Дружинниця СУМ, мґр. Лариса Зарічняк з Гамілтон (Онтаріо), яка день перед цим, також в приміщенні «Просвіти»,  зустрілася з  сумівцями Вінніпеґу.

          У святі взяли участь жіночий вокальний ансамбль при відділі ЛУК (диригент – Володимир Скакун, акомпанувала Мирослава Пачес)

та добре відомий в Північній Америці чоловічий хор «Гуслі» під диригуванням Василя Соломона, у виконанні яких прозвучали повстанські пісні, пісні про Україну та героїчне минуле її народу.          Повстанська пісня є не чим іншим як живою, невмирущою історією нашого народу періоду Другої світової війни та повоєнних літ. Вона родилася серед бійців і передавалася з уст в уста, вона кликала до боротьби, до помсти, вселяла віру в перемогу, вчила любити... Вона  розповідає про важкі будні та оспівує геройські вчинки тих, які боролися і віддали життя за свободу та незалежність своєї землі, свого народу, рідної України. Такі пісні до сліз зворушують слухача, зачаровують своєю мелодією. Слухаючи їх, тремтить і завмирає серце. Вони відтворюють дух епохи, увіковічнюють пам’ять про тих ще зовсім молодих, відважних хлопців та дівчат, які геройськи боролися і віддали життя за світле майбутне наступних поколінь. Це про них співають «Гуслі»:

                             Нам не страшная праця важкая,

                                    Ми не боїмось нічого:

                                    Ні тої слоти, ані роботи,

                                    Ані морозу важкого.

                                                В УПА служити, кулемет носити

                                                І мандрувати край світу.

                                                Ми молодії хлопці лісовії –

                                                Скрізь нам дорога відкрита...  

          Не можемо назвати всіх їх поіменно, але імена багатьох з них є загальновідомими і зустрічаються на сторінках праць, присвячених історії українського визвольного руху, їхні імена оспівані в піснях, їхніми іменами названі вулиці, в їхню пам’ять створені музеї, про них написано спогади і створено фільми... Пам’ять про них житиме у віках.

          Українська Повстанська Армія є творінням Організації Українських Націоналістів, славними синами якої були безсмертні Василь Білас та Дмитро Данилишин, учасники нападу на поштове відділення в Городку в листопаді 1932 р. з метою роздобути кошти для революційної діяльності. Ця найгучніша в міжвоєнній Польщі акція українського підпілля не вдалася – її учасники опинилися на лаві підсудних у “справі Городка” (пізніше справа отримала назву “Біласа й Данилишина”). Але ОУН зуміла перетворити поразку в велетенську пропагандистську перемогу, а арештовані польською поліцією 21-літній Василь Білас та 25-літній Дмитро Данилишин стали національними героями. Польський “наглий” суд приговорив їх до смертної кари... Стратили хлопців 23 грудня 1932 року, якраз перед латинським Різдвом.  

          В день страти, як це згадує п.Ілько Цап родом з с. Гординя  Самбірського району (тоді йому було 10 років), було чути дзвони по всій Галичині, яка прощалася з “найкращими з найкращих”. А по всіх церквах відправлялися панахиди за душі повішених.

          Пам’ятає цей жалібний день і присутня на святі сестра Василя Біласа – пані Оля Сенчук (їй тоді також було 10 літ). Не забуває і ніколи не забуде вона і трагічний день 1 вересня 1941 р., коли на кордоні більшовицька куля обірвала життя і брата Влодка, який перепливав річку Сян. З 1949 року п. Сенчик живе у Вінніпеґу. Важко уявити той жаль і скорботу, яку всім своїм єством в цей день відчувала і ще раз переживала страшну родинну трагедію ця літня жінка. Адже в грудні 1932-го разом з Василем Біласом був страчений і її вуйко, брат матері Еви Білас, – Дмитро Данилишин. Віддав життя за волю України і другий брат матері – Петро. А батьки були заслані в Сибір, де відстрадали довгих 16 років. Воював в рядах УПА і загинув чоловік її сестри Марії – Константин Смоць, псевдо “Вовк”, та його брат Дмитрусь. То ж мало від чого умлівати та обливатися сльозами серце пані Олі Сенчук.

          З цього часу пройшли десятки літ, але час не в силі стерти зі сторінок нашої історії трагічні події далекого 32-го та не менш трагічні для українського народу роки радянської окупації.

          Серед присутніх – п. Оксана та д-р Ярослав Розумний, рідня одного з провідників українського визвольного руху полковника Олекси Гасина – “Лицаря” (1907 – 1949), шефа Головного військового штабу УПА, вихованого на принципах патріотизму в рядах Української Військової Організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН). Він тісно співпрацював з головою Проводу ОУН полковником Євгеном Коновальцем. Попавши в засідку у Львові, він не дався живим в руки енкаведистів, засвідчуючи своїм вчинком, що вояки УПА вміли не лише воювати – вони уміли умирати, “умирать, щоб в поколіннях воскресати”. Пані Оксана Розумна є дочкою двоюрідної сестри Олекси Гасина – покійної Анни Гриценко.

          Воскресла і ніколи не згасне свічка пам’яті ще про одного вояка УПА – Івана Корнят, родженого недалеко від Перемишля в селі Дмитровіце (нині Олжинка – Olszynka). Роками не знав його син Михайло про участь батька в підпільному українському визвольному русі, про те, що з молодих літ він знав Ярославу, дружину Степана Бандери. Іван Корнят зі своєю сотнею рейдував в Карпатах від 1943 до 1948 року. Поживши деякий час у Франції, в 1959 році І. Корнят переїхав до Канади. З радістю він сприйняв звістку про проголошення незалежності України і, зі слів сина, до останнього подиху (помер 1998 р., похований в м. Брендон, Манітоба), був глибоко розчарований зі ситуації в Україні.

          На завершення урочистостей присутні виконали український Славень «Ще не вмерла Україна». Програму святкувань перевела Мирослава Підгірна, якій на всіх імпрезах, організованих ЛУК, допомагає член Управи місцевого відділу ЛУК  Надя Зеленюк.

Виступ жіночого ансамблю при відділі ЛУК

Чоловічий хор «Гуслі», дириґент - Василь Соломон

В час свята

Мґр. Лариса Зарічняк та   Мирослава Підгірна

            При нагоді доречно згадати ще про одну подію, яка відбулася 9 жовтня 2012 р. в залі Інституту «Просвіта». Це зустріч української громади Вінніпеґу з мґр. Русланом Забілим, генеральним директором Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові. В роки Другої світової війни тюрма була одною з найстрашніших більшовицьких катівень, де було винищено тисячі українців, учасників українського визвольного руху.    

          Представив гостя присутнім професор Манітобського університету, член Управи місцевого відділу ЛУК,  д-р Орест Цап. Відомо, що Руслан Забілий був затриманий органами влади. На нього заведена кримінальна справа, пов’язана з його дослідницькою працею щодо діяльності Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії. Доречно відмітити, що у 2010 р. Прем’єр-Міністр Канади Стівен Гарпер відвідав музей і зустрівся з п.Забілим. Цього  року у Львові п. Забілий свідчив про “справу істориків” перед комісією Канадського Парламенту.

          У своєму виступі п.Забілий ознайомив українську громаду міста з  сучасним станом архівів, роботою українських музеїв, зокрема музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», порушив питання академічної свободи на Україні, відповів на питання присутніх.       

          Особливо сворушливою ця зустріч була для автора цих рядків, мати якої, колишня зв’язкова та станична УПА Ольга Жмур (Дмитрів), була арештована енкаведистами в лютому 1946 р. та ув’язнена у тюрмі на Лонцького.

                Зустріч була організована Конференцією Українських Державницьких Організацій Канади під патронатом Манітобської Провінційної Ради  Конґресу Українців Канади.

Громадську зустріч відкриває голова місцевого відділу ЛУК Мирослава Підгірна.

Зліва – д-р Орест Цап та мґр. Руслан Забілий.

Руслан Забілий в час розмови з Галиною Кравчук

                                                            Слава Україні!

                                 Героям слава! Слава у віках!