Наївно думати, що документальними фільмами про УПА, українськими вечорницями чи молитвами за гетьмана Мазепу можливо викорінити Союз. Він може відмерти тільки природним шляхом - із останнім народженим в СРСР.

Він більше не вчить, не будує і не виховує. Не лякає, не саджає і не розстрілює. Союз дивиться на тебе.

Він не помер у Біловезькій пущі 19 років тому.

Камінним чолом Леніна на центральній площі райцентру. Порожніми зіницями довгобудів, покинутих в останню п'ятирічку. Іржавими кістяками живцем похованих заводів, зотлілими трупами колгоспних ферм, вирвами, наче з-під видаленого корінного зуба, колишніх ракетних шахт.

Із занедбаних і порослих бадиллям військових містечок. З-під розкрадених на металобрухт монументів воїнам-визволителям. Транспортними артеріями країни, створеними за тридцять післявоєнних років. Промисловістю, з якої живе наша політична еліта. Союз дивиться на тебе.

З книжок і сімейного фотоальбому, з розкладок DVD з радянськими фільмами. Піснями із мультиків. Загальновідомими цитатами з цих книжок, фільмів і пісень - на інтернет-форумах, під час п'янки, з парламентської трибуни. Союз дивиться на тебе.

Кольором чиновницьких пальт і кроєм їхніх шапок. Запахом міліцейського "бобіка". Через хриплячі мембрани античних пристроїв для селекторних нарад. Нафталіновою радянською риторикою проросійських ЗМІ. Нафталіновою антирадянською риторикою патріотичних ЗМІ. Союз дивиться на тебе.

Примруженим оком маркетолога, що пхає соєве молоко у трикутні пакети, штампує футболки із написом СРСР - Союз дивиться на тебе. У флеймах в неті, розмові літніх й не дуже людей - Союз дивиться на тебе .

Імперії виживають, як мамонти у мерзлоті.  Мертве тіло нікуди не зникає і навіть із замруженими очима дивиться на тебе.

Ніби існує чітка дата - 8 грудня 1991-го. День, коли Союз скінчився.

Однак я ходив із отриманим у серпні 1992 року радянським паспортом (там просто був проставлений штамп "УКРАЇНА") ще 5 років - тому що ніхто ці паспорти не поспішав обмінювати.

Я думав заявити в міліцію, що цей паспорт украли, щоб зберегти його як історичну реліквію. Але в 1996 його справді вкрали - в букіністі на Сагайдачного, поки я роздивлявся книжки. Потім ще цей магазин зробили наполовину з рестораном. Зараз там, здається, просто ресторан.

Радянський Союз розвалили його ж громадяни, які стомилися від вічних місій і звершень. Замість оспіваного Стругацькими суспільства комунарів СРСР виховав суспільство обивателів.

Зовнішній світ розчарувався в Союзі після Праги 1968 року. Всередині ж СРСР обивателі були готові терпіти помірні утиски, аби тільки зростало споживання і не було повторення сталінських часів.

Сюжет про останній день СРСР дивіться тут

Щойно стало зрозуміло, що Союз споживацького раю не побудує, а натомість запропонує репресії, обивателі убили 70-річного діда. Певного кола споживацього раю вони досягли, однак нової культури так і не створили.

Ми досі б'ємося між УНР і УРСР замість спробувати синтезувати чи створити щось нове.

Ми досі дивимося на Союз, а він дивиться на нас.

Можливо, це якесь прокляття, якийсь нескінченний День бабака, якась психічна вада - дивитися на Союз. Хтось робить це з шануванням і ностальгією, хтось з ненавистю і презирством. Але не відводимо очей.

Ймовірно, ми досі не вийшли з нього. Над кожним із нас тяжіє велетенський атмосферний стовп зі злочинів і досягнень Союзу. І всі ці без малого 20 років ми живемо в ньому. Бо він досі у нас.

Наївно думати, що документальними фільмами про УПА, українськими вечорницями чи молитвами за гетьмана Мазепу можливо викорінити Союз. Він може відмерти тільки природним шляхом - із останнім народженим в СРСР.

Він умер, але він досі метафізично живий. Як Ленін.

Це не добре і не погано. Тобто в цьому є і добре, і погане.

З історичної точки зору це просто означає, що спадок СРСР і його української частини варто не забувати, а вивчати.

Автор: Павло Солодько, журналіст, краєзнавець, редактор "Історичної Правди"
Джерело: Історична правда