Не маючи особливого таланту та потягу до малювання,  в третьому класі на уроці я передавала на папір свої мрії та бажання - жити в місті Париж та бути директором НБУ, в той час, коли мої однокласники мріяли про велосипед та собаку.

Ще з дитинства я знала чого хочу - успішно закінчити школу, вступити до престижного ВНЗ, побувати в Парижі, зробити неперевершену кар'єру, вийти заміж, а що робити далі я була впевнена, що придумаю..

Але тепер, коли мені 19 років, коли більшість моїх мрій здійснена, я розумію - я не хочу цього всього. Це були не мої мрії, а мрії моїх батьків і маленької, амбіційної і завжди впевненої в собі дівчинки. Зрозуміла я це лише тоді, коли поетапно отримувала кожен пункт свого "плану на майбутнє". Я не відчула ні радості, ні задоволення, ані смутку, лише ставила галочку...

Тепер я не хочу жити в Парижі - тому що не зможу зрадити своїй рідній Україні, я не хочу вчитися у престижному ВНЗ, тому що хочу вчитися там, де мені дійсно подобається здобувати професію, я не хочу жертвувати успішним подружнім життям задля кар'єри.

Зробити паузу і розібратися чого хочу насправді... -  я не можу, в мене немає часу, сил і, банально, коштів відпочити наодинці  і зробити такий важливий висновок - що робити, щоб бути щасливою?

Не можу, тому що затягнуло навчання, робота, успіхи, які мені так мало приносять радості...

Я не скаржуся на долю і шукаю в кожній хвилині свого життя посмішку і щось прекрасне, і саме те, що дасть мені поштовх до відкриття себе. Я дуже вдячна...

Давайте робити паузи в "дорозі" - насолоджуватися краєвидом, відкривати себе справжніх, відволікатися від буденних справ - давайте насолоджуватись життям, тим, яке маємо, адже наше - буде нашим!

люблю...

Автор: Світлана Боровик