Вже протягом півтора року українські підприємства працюють в умовах фінансової кризи. Весь цей час більшість українських економістів просто очікують на рецесію економіки держави, а натомість спостерігають за стагнацією, причому стагнація економіки одного кварталу відрізняється від наступного лише незначними процентним збільшенням  подальшого падіння економіки або зменшення падіння.

  Для прикладу достатньо навести дані по ВВП української економіки  протягом часу розвитку кризи: на кінець 2008 року падіння ВВП -7,7 %, (приріст, зниження (-) до відповідного періоду попереднього року (в постійних цінах 2007 року, %) дані держкомстату) на середину 2009 року падіння ВВП зафіксовано на рівні -17,8 %. Отже, якщо в довготривалому терміні розглянути тенденцію розвитку кризи, не ділячи на короткі проміжки часу, фінансова криза прогресує, то з більшими темпами, то з меншими.

  Ряд економістів, прогнозують всіма відомими статистичними методами подальший розвиток подій: вбачаючи у сповільненні  прогресування фінансової кризи не такий далекий вихід з неї. 

  На мою думку, ця теорія помилкова: це так само, як перебувати на вершині гори, необачно оступитися і полетіти вниз, при чому, летячи стрімголов униз, фіксувати свою швидкість падіння на певних проміжках часу. Звичайно, швидкість падіння буде змінювати в залежності від бар’єрів, нахилу спуску, що трапляться на шляху, але зміна швидкості ще нічого не говорить про закінчення і досягнення підніжжя. Тому правильним твердження є те, що зниження швидкості прогресування фінансової кризи, ще не означає, що економіка країни в близькому 2010 році вийде з неї остаточно.  Тим не менше, підприємства повинні функціонувати і надалі, поповнюючи бюджет країни, протилежне - призведе до повного занепаду економіки.      

  Для того, щоб знайти бажаний шлях подальшого функціонування підприємств під час фінансової кризи, необхідно, перш за все, встановити причини її виникнення і специфіку її прогресування в Україні. Більшість провідних економістів світу вважають, що фінансова криза виникла у США у зв’язку із випуском похідних цінних паперів під іпотечні облігації, тобто в обігу опинилися зобов’язання, що спираються лише на інші зобов’язання, без будь-якого матеріального забезпечення [].

 Іншими словами, якщо співставити  пасивну і активну сторону, то перша на порядок перевищує другу, тому і відбулася недовіра до будь-яких боргових зобов’язань. Будь-яке боргове зобов’язання фінансової установи ставилося під сумнів і в терміновому порядку переводилося в актив. Врешті-решт, виявилося, що це не одна фінансова установа вдалася до переоцінки власних можливостей і випускала понад норму боргових зобов’язань. Таким чином збанкрутувало ряд провідних установ США. Будучи взаємозалежною, економіка США потягнула за собою і  європейську, ряд країн визнало себе банкрутом, інші опинилися на стадії дефолту (в тому числі Україна).

  Отже, основною причиною світової фінансової кризи я вважаю вартісну переоцінку власних активів, що сприяла збільшенню боргових зобов’язань. Іншими словами, фінансові устонови на тлі економічного буму в конкурентному середовищі та в гонитві за нарощуванням обсягів, взяли на себе більше зобов’язань, аніж можуть виконати.

  Дещо інша ситуація спостерігається в Україні: відсутність розвиненого фондового ринку дало змогу країні уникнути ситуації, що склалася в більшості країн світу. Адже саме фондовий ринок у світі дає поштовх до перетворення боргових зобов’язань на реальні кошти,  і лише незначну частину залишає за банківським сектором. Для української економіки ця річ позитиву аж ніяк не додає, оскільки самі інструменти світового фондового ринку сприяли розвитку кризи, можливо вони і стануть ключем виходу з неї.

 Що стосується українського банківського сектору, який всіма силами хотів взяти на себе роль ключового гравця у творенні економіки країни, то він попрацював на славу, шкода що лише у період 2000 року і аж до початку кризи 2008: кредити видавалися на право і на ліво, під будь-яке забезпечення, інколи навіть без довідок про доходи. За статистичними даними, кожен 5-ий українець скористався цією легкою здобиччю, а банківські установи вже на сьогоднішній день стикнулися з кожим 3-ім проблемним кредитом. Звичайно кредити видаються на базі депозитів, тому банки мають проблему з поверненням вкладів своїм клієнтам.

 Але не сам банківський ринок створив умови для розвитку фінансової кризи, у цьому йому вдало допоміг валютний. Що саме сталося в українській економіці, чому за півроку відбулася девальвація гривні близько на 50% і країна опинилася на межі дефолту, залишається загадкою. Серед українських економістів побутує думка про те, що гривня до початку кризи була переоцінена на 50 копійок, але це не можна вважати причиною кризи, так само як те, що в Україні різко скоротився ВВП і це дало поштовх до занепаду фінансового сектору. Це не причини – це наслідки фінансової кризи. Істинна причина фінансової кризи в Україні, на жаль, залишається поза межами економічного життя, оскільки природа її  дещо штучна, а, можливо, просто політична. Тому, залишається боротися не з причиною кризи, а з її наслідками, що значно збільшує час одужання економіки.

  Найгострішими наслідками фінансової кризи, з якими стикнулися на сьогоднішній день українські підприємства та й уся економіка, загалом є: по-перше, девальвація гривні у розмірі 50%, що унеможливлює повернення доларових кредитів і сприяє загостренню проблем банківського сектору, які просто намагаються лише покрити неліквідні пасиви, тобто працюють переважно в односторонньому порядку (без надання нових кредитів); по-друге, 70% всіх товарів, що споживаються в Україні є іноземного походження, тому зростання цін на ці товари є неминучим явищем, що лише призводить до подальшої девальвації гривні; по-третє, сировина і матеріали, що використовуються в українському виробництві, -- у значній мірі іноземного походження, що також у унеможливлює ревальвацію гривні. Тим не менше, українські підприємства працюють і під час фінансової кризи, поєднуючи свій подальший розвиток з прийняттям наступних економічних рішень:

1.      виробництво працює на склад аж до моменту сприятливої ціни реалізації;

2.      підняття цін на продукцію;

3.      перехід на аналогічні види продукції з більшою рентабельністю;

4.      скорочення витрат виробництва шляхом зменшення обсягу випуску.

Всі перелічені вище економічні рішення, що користуються найбільшою популярністю сьогодні, є на мою думку, низько ефективними і не гарантують, що підприємство утримається на плаву, та мають наступні недоліки відповідно:

1.      значне збільшення кількісті оборотних коштів;

2.      існує ризик втрати частки споживчого ринку;

3.      додаткове залучення інвестицій, пов’язане із виробництвом нового виду продукції;

4.      втрата виробничих потужностей підприємства. 

На мою думку, для забезпечення ефективності роботи підприємства під час кризи, що склалася, необхідно перш за все:

відтермінувати будь-яке підняття цін на продукцію, аж до моменту досягнення піку  її розвитку. А якщо все ж таки підприємство не спроможне утримувати ціни на продукцію, за рахунок зниження власної рентабельності, підняття цін можливе лише у наступному випадку: припустимо, що внаслідок фінансової кризи девальвація гривні регресує по відношенню до американського долара і складає відповідно до часових проміжків – 10%, 15%, 20%, та 25%.  У такому випадку, на перших стадіях девальвації, будь-якими економічними важелями необхідно утриматися від підняття цін, а вже на етапі девальвації у 20%, виникає можливість росту цін не більше, аніж на 10%.

  Які позитиви несе цей економічний крок, що призводить до втрати певної рентабельності підприємства?

  По-перше, на макрорівні: така державна економічна політика дає змогу маневрувати самій фінансовій кризі: підприємства працюють з дещо нижчою рентабельністю, а ця різниця (дельта) в розмірі 10%, не виключає можливості прискорення і досягнення, так званого «дна» фінансової кризи протягом швидшого часового проміжку.

  По-друге, на мікрорівні: хоча підприємства працюють на межі рентабельності, вони залишаються «на плаву» і ідуть «крок за кроком», слідуючи виставленим умовам фінансової кризи, в протилежному випадку: якщо підприємство буде піднімати ціни на власну продукцію «слід у слід» девальвації грошової одиниці, стараючись не втрати рентабельності власної продукції, врешті-решт опиниться «поза ринком», а часові проміжки будуть лише зменшуватися від початку першого підняття до початку наступного. Цей процес може тривати до повного знецінення грошової одиниці і призведе до прийняття подальших нелогічних кроків та регресії фінансової кризи.

  Постає наступне запитання: чи існує економічний важіль впливу боротьби з економічною кризою, що не лише заставить підприємства працювати надалі, але і поверне втрачені можливості розвитку та рентабельність продукції? Як чинити в цій ситуації? Чи необхідна державна підтримка підприємствам або все може бути виконано на мікрорівні?

 На мою думку,  в час фінансової кризи уряд, на чолі з провідними економістами країни, зобов’язаний втрутитися в економічну політику, адже запропонований фінансовий інструмент, що буде описаний мною нижче, як важіль впливу позитивного розвитку підприємства, потребує правового і законодавчого поля для своєї роботи і віддзеркалює байдуже ставлення керівництва держави до похідного ринку цінних паперів. Саме це і є причиною вимушеного втручання в економіку на макрорівні, в протилежному випадку, запропонований мною метод міг би бути здійснений і на мікрорівні, шляхом кооперації підприємств. 

  Даний фінансовий інструмент та його ефективний економічний вплив на розвиток підприємства вперше був описаний мною у ВАК статті 2006 року під назвою: «ВИКОРИСТАННЯ ДЕРИВАТИВУ НА УМОВАХ ФОРВАРДНОЇ ПОСТАВКИ В СИСТЕМІ ЛОГІСТИКИ ФІНАНСІВ ПІДПРИЄМСТВ». Отже, що розуміти під назвою: «дериватив на умовах форвардної поставки», а це не що інше, як угода між двома сторонами про теперішню поставку предмета контракту за наперед обумовленою ціною, яка укладається на біржі або поза її межами (у цій статті буде розглядатися саме позабіржевий обіг деривативу на умовах форвардної поставки, на відміну від попередньої) і обов’язкова до виконання для обох сторін по закінченню терміну угоди. Контракти укладаються на купівлю визначеної кількості певного фінансового чи матеріального активу: один учасник постачає, другий – приймає, при цьому розрахунок здійснюється у кінцевий термін дії угоди.

  Сам механізм випуску, обігу (купівлі та продажу) та економічної ефективності деривативу на умовах форвардної поставки, описаний у вище згаданій статті, тому вдаватися в деталі в подальшому у цій статті я не буду. Даний фінансовий інструмент є похідним цінним папером, виходячи із того, що його курсова ціна формується на базі цін матеріального активу, який виступає предметом угоди. Більше того, цей фінансовий інструмент не має зарубіжного та вітчизняного практичного досвіду функціонування (серед усіх деривативних контрактів, що знав фінансовий світ, йому не має аналогових).

...

.... (ВІДСУТНІСТЬ ОСНОВНОГО ЗМІСТУ СТАТТІ, в разі зацікавлення нею прошу з контактувати: e-mail:levanwork@ukr.net або за моб.0966233502 Андрій)

...

З легкістю можу сказати наступне: прискорити закінчення фінансової кризи є можливим, тоді як спрогнозувати її є вкрай важко. Для того, щоб функціонувати під час кризи непотрібно іти «слід в слід» з її наслідками (терміново піднімати ціну продукції), а потрібно іти «крок за кроком» за нею і поспішати поволі: «Dum spiro spero». Повірте, досягнути «дна» кризи зможуть багато підприємств швидше, аніж сама криза, а це вже наслідок недбалого управління, з яким також необхідно боротися, в протилежному випадку, може наступити і інша криза, яка буде вже зовсім не фінансового характеру.
 

Автор: Андрій Войтович